Розділ 11-3

Верислав здивовано подивився на нього. Отто не сміявся. Він був серйозний, наче мова йшла про контракт із дуже поважним партнером.

— Так, це не було відмовою, оскільки ти навіть не освідчився. Діна не дала тобі такої можливості. Бо ти справді обрав невдалий момент. То був не твій день. Дочекайся свого.

— Що це змінить? — пробурмотів Верислав.

— Подивимося.

— Подивимося, — понурився Верислав, вже згодившись чекати. — Але я таки справді хочу помандрувати світом. Без певної мети та програми, йти, куди заманеться. Я жодного разу не був за межами Європи, а можливість, в нас, начебто є?

Отто розважливо помовчав, потім пообіцяв подумати над тією ідеєю. А коли Отто Вовк обіцяв… можна вже не хвилюватися за результат.

Верислав таки перестав хвилюватися. З мобільного зателефонував Борисові, спитав, як вони проводять день. Виявилося, що після від’їзду Верислава та Діни, Борис із Уліссом чомусь почали патологічно хвилюватися. Вони вирішили не розходитися, зловили машину та поїхали до міста, навздогін за зниклою парочкою.

Дорога була така безлюдна, що навіть незнайомий водій дивувався. Поламаної огорожі вони, на щастя, не помітили, тобто не звернули уваги, але занепокоєння лишилося. Не дуже заглиблюючись у психоаналіз, вони одностайно вирішили, що Верислав відвіз Діну та підступно залишився у неї вдома, під прикриттям допомоги батькам із улаштуванням свята єдиної дочки. А, можливо, (як більш екзотична версія) його просто не відпустили, затримавши силоміць як заручника, і тепер друга треба рятувати, бо прийдуть Дінини подруги, а він там один-однісінький, беззахисний…

Коротше кажучи всі ці роздуми привели їх у пастку. Двоє друзів заїхали до Діни додому і самі опинилися в заручниках у її мами, яка використовує їх як хатніх рабів. То хай Верислав приїздить і рятує їх, або, за умовами конвенції, розділить гірку їхню долю.

Верислав відповів, що він у Вовчому лігві й вже за кермо, через зрозумілу причину, не сяде.

В момент обговорення життєво важливого для "заручників" питання, їх вистежила Дінина матуся. Відібрала телефон та однозначно звеліла Вериславові та Отто (краще з дружиною) зараз же приїздити до них, бо свято ще не починалося: Діна, мовляв, не хоче святкувати без повного складу своїх друзів. Та й роботи ще на всіх вистачить.

Отто втрутився у розмову, сказавши, що вони вже їдуть. Вериславові нічого не лишалося, як погодитися. Діна отримала заключний предмет опалового гарнітуру, тобто обручку, і всі її подруги були у захваті. Вони невпинно щебетали та щебетали на теми дизайну, кольорових камінців, коштовних і декоративних, проблем подружнього життя, італійського мистецтва та пускали бісики чоловікам, які силувано всміхалися та намагалися підтримувати світську бесіду. Їм би це, можливо, навіть вдалося, якби теми так швидко не змінювались, і вони хоч раз встигли б зрозуміти про що йдеться. Проте Дінини батьки були в захваті.

І ніхто так і не дізнався, що це веселе свято могло взагалі не відбутися, якби на дорозі ті кілька вирішальних секунд розподілилися по-іншому…