Розділ 11-1

Верислав не обманював Діну, він справді збирався заїхати до своєї фірми. Але, зателефонувавши Отто, дізнався, що той вже вдома, сам один, бо сім’я Вовків знов поїхала на дачу, майже у повному складі, за винятком голови сім’ї. Отто гостинно запросив Верислава до себе, тим більше, що хотів знати подробиці іменинного гуляння. Про усі інші деталі Отто, як завжди вже десь довідався. Незрозуміло, як йому вдавалося знати у подробицях все те, що йому ніби ніхто докладно й не розповідав, але через цю властивість Вовка й називали геніальним адміністратором. Ті, що так казали, не жартували, а лише віддавали Отто належне, навіть коли казали це мимохідь, як звичний комплімент.

Вовче лігво, тобто нова комфортабельна квартира Отто, розташувалося дуже близько від місця його роботи, що було для Вовка принциповою зручністю. Верислав піднявся на дванадцятий поверх, із кожною миттю злету ліфту дедалі дужче втрачаючи впевненість та радість від того, що з аварією все більш-менш владналося.

Отто гостинно зустрів свого шефа, який навіть на території свого директорського кабінету був для нього, в кращому випадку, — рівним, а будь-де за межами своєї влади — завжди молодшим.

Своїм нюхом на всі видатні події Вовк одразу вловив: сталося щось значне, бо вигляд у Верислава дуже пригнічений та й самопочуття не найкраще. Отже, він спочатку запропонував Вериславові випити, а потім вже став допитуватися про хід подій.

Не почувши жодного слова опору та щонайменшої згадки про те, що шеф за кермом, Отто впевнився у правильності свого відчуття.

— Ти з ким бився і за що? — нарешті спитав Отто, досягнувши того, щоб Верислав почувався в цілковитій безпеці на м’якому дивані, у домашніх капцях, з чаркою в руці.

Той, не розуміючи, глянув на Отто.

— В тебе великий синець на лобі та пальці тремтять, — пояснив Вовк.

— А… ні, це не те, це ми в аварію потрапили.

— З ким? Чи "ми" це твоя світлість та старий улюблений джип? — проникливо спитав Отто, одразу попередивши можливість такої відмовки.

Верислав випив та рвучко стряхнувся.

— Ні. З Діною.

— Сьогодні?!!

— Угу.

— Ти несусвітний бовдур. А як це сталося?

— Яка тобі різниця, — запально сказав Верислав, — ти ж одразу впевнений, що я винен!

— А хіба ні? — Отто зберігав повнісінький спокій.

Шеф одразу погодився й із тим, що винен, і з тим, що він ідіот, а все це йому за те, щоб надалі не порушував конвенції, а тепер Діна думає, що він мало не вбив її навмисне, аби лише мати нагоду поговорити наодинці.

Збагнувши загальний зміст цієї плутаної промови, Отто обережно став розплутувати незрозумілі для нього моменти. Так він дізнався про аварію і про конвенцію, про яку вже був обізнаний у загальних рисах, а тепер зрозумів, що під час жеребкування Вериславові дісталося останнє місце, отже, Діна подумає, що він… Хоча підозрювати змову за даних обставин не міг би ніхто, особливо така розумна дівчина, як Діна.

Замість цього заспокійливого висновку, Отто спитав, навіщо ж після щойно ухваленої домовленості не зустрічатися із Діною поза чергою, Верислав сам запропонував (навіть наполягав!) одвезти її додому, ще й наодинці?

— Ну… тому що їй було треба додому. Не викликати ж машину, коли є власна.

— А хлопці що сказали?

— А вони це й запропонували.

— То чому ж ти, не знаю як тебе ще назвати, не відмовився?!

— Тому, що вона не відмовилася, — понуро відказав Верислав.

— І після цього ти кажеш, що ти не бовдур?

Верислав нічого такого не казав і навіть не думав.

Отто співчутливо посміхнувся та підкрутив маленькі вуса, які хвацько стирчали догори. А Верислав поступово набрався люті й почав доводити, все голосніше та голосніше, що могло бути все набагато гірше!

А якби Діна таки поїхала на таксі, а водій під час тої самої зустрічі вчасно не одвернув?

Як би тоді вони всі себе почували?

А якби вони їхали усі разом і зіткнулися-таки з тією клятою вантажівкою, тоді Отто посміявся б!

І взагалі, навіщо Діночці було збирати ще своїх дурних подружок, якщо в неї є такі друзі, з якими можна було б цілком спокійно провести весь день народження, нікуди не поспішаючи.