Розділ 10-2

Вона схвильовано вдивлялася в їхні обличчя. Троє чоловіків мовчки всміхалися, нічого не заперечуючи та не пояснюючи.

— Зараз вже дванадцята, — сказав Борис. — Час трохи відпочити та випити нарешті за іменинницю.

— А що, у когось день народження? — миттю озвався Улісс. — А де ж подарунки?

— Та годі вже, які ще подарунки! — замахала на них руками Діна.

Верислав схопив її за руку. Щось гладеньке торкнулося Діниної шкіри нижче ліктя.

— Наприклад, такі.

Вона подивилася на новий браслет з молочного опалу, місячного каменя. В ньому одночасно виблискувала блакить та іскри жовтогарячого полум’я.

— Або такі, — Улісс підійшов ззаду та надягнув на шию іменинниці кулон з такого самого каменя.

— А ще, здається, треба за вуха посмикати на щастя, — згадав Борис. Підступив ближче та розтулив долоні. В кожній лежало по сережці-краплинці, які становили повний гарнітур прикрас.

— Не треба смикати, я сама, — злякано забрала в нього сережки Діночка і швидко зняла свої. Потім вона зажадала дзеркало, поміряла усі дарунки та розцілувала кожного з друзів.

— Дякую, дуже дякую.

— Ти ж розумієш, це символічний дарунок, не дуже дорогий, просто на пам’ять, — сказав Верислав.

— Для мене він буде дуже дорогий, — відповіла Діна. — Для комплекту лише персня не вистачає,

— Перстень є. Він у Отто. Вовк сказав, що лише він може подарувати тобі перстеника, без жодних натяків.

— Без яких? — начебто не зрозуміла Діна.

— Без жодних, — наголосив Улісс.

Борис покликав усіх на сонячну галявину подалі від недільного натовпу жителів міста, які всі прагнули культурно відпочити. З машини принесли скатертину, накрили стіл просто долу та влаштували пікнік. Проголошували тости на честь дня народження найпрекраснішої прекрасної дами, яку будь-коли, від часів Єви, бачив світ. Пили символічно: Діні ще святкувати й святкувати до пізнього вечора, а Верислав — за кермом. Він пив разом з усіма, але лише мінералку.

— Чого мовчиш? — спитав Улісс у брата Макітруса, який застиг із чаркою в руці. Збився з тосту, думаючи про своє.

— Та наче за все вже випили, годі, — весело проголосила Діна, яка сама не випила й однієї повної чарки вина.

Борис здригнувся та спочатку випив, а потім заперечив:

— Не за все.

Потім знову замовк. Діна дивилася на нього та в її очах читалося питання.

— Кажи, — підштовхнув його Верислав. — Сам визвався, чого тепер…

Борис знову налив всім потроху вина.

— Діна… Діночко… з днем народження!

— Дуже добре, — сказала Діна. — А далі?

— Діночко… ти сьогодні іменинниця, тобі вже…

— От цього не треба!

— Так… ти, одне слово, вже виросла…

— Дякую, що нагадав, але я доволі давно вже доросла, — здивувалася Діна.

— Ні, ти вже настільки виросла, що тепер стала не просто нашою найкращою і самою найнайкращою, нашим сонечком… а… ну… ти вже можеш бути справжньою нареченою.

— Кому?

Борис розвів руками:

— Саме це й залишилось з’ясувати. В тебе є наречений? Тільки не кричи, скажи нам правду, ми всі бажаємо знати.

— Та нібито, нема.

— Ось бачиш, — кивнув Борис. — Розумієш, ми хотіли б тобі його подарувати, але не знаємо, яких ти любиш?

Діна стримувалася, щоб не розсміятися. І відповіла досить спокійно:

— Приблизно ж ви знаєте. Таких, як ви.

— Еге ж, ми так і подумали. Отже, ми хочемо тобі запропонувати обрати когось з нас, поки не знайшлися кращі. Ти якось звикла до нас до всіх разом, ми для тебе злилися у одну колективну душу. Тепер буде нагода серйозно поговорити з кожним наодинці.

Далі, вже майже не збиваючись, брат Макітрус розповів Діні про умови укладеної між ними конвенції. Дина схвалила ідею дати кожному лише по одному дню на справжнє залицяння та освідчення в коханні, якщо таке буде.