Розділ 10-1

— Оце вигадали! — розгублено сказала Діночка.

— Ходімо, ходімо швидше, бо для нас місць не залишиться, — відмахнулися від її запитань чоловіки.

На гойдалку треба було ставати по двоє. Діночці випало кататися з Вериславом. Улісс і Борис розділилися та знайшли собі незнайомих молоденьких дівчат-студенток, які постійно пирскали від сміху, але гойдалися високо, сміливо.

— Ой, леле, я й забула, як це весело, — скрикнула Діна, злітаючи до неба.

— З днем народження! — відповів Верислав і луна долетіла з сусіднього кораблика. Діна щасливо сміялася.

Десять хвилин пролетіли, як одна мить. З блиском в очах, з волоссям підхопленим вітром, іменинниця нетерпляче спитала, що далі?

— А тобі щось іще подобається? — спитав Борис.

— Колесо, — відповіла Діна, і вони попрямували до величезного чортового колеса, яке стояло над парком, наче вічна веселка.

Замовляти "спецрейс" на колесі не було потреби: на ньому завжди вистачало дорослих: і нервові батьки, що боялися відпускати своїх чад самих, і закохані парочки, і гості міста. Кабінки були розраховані саме на чотирьох. Борис заплатив за всіх, тож йому дозволили сидіти разом із іменинницею і тримати кермо.

Під ними повільно пропливли верхівки каруселі-ромашки, ланцюгових каруселей, залишилися далеко внизу стрімкі гірки, де з гуркотом котилися вагончики під акомпанемент захопленого вереску. Ось вже вони піднялися так високо, що стали недосяжні для будь-яких інших атракціонів. Зелена кучерява грива парку вже була помітно підфарбована осінню. Видно було вже й Велику Річку, й нові райони на обох її берегах.

На самісінькому вершечку ажурна кабінка раптом хитнулася та завмерла.

— Що сталося? — спитала Діна, озираючись навколо. Вона не злякалася.

— З днем народження, — відповіли їй. Борис крутнув кермо, кабінка обернулася навколо себе, а потім колесо знов рушило далі. Вниз, вниз…

— Ви щось занадто милі та тихі сьогодні, — лагідно сказала Діна, коли вони знову ступили на землю. — Щось сталося?

— Так. Це особливий атракціон, тільки для тебе, — відповів Улісс.

— А чи надовго іще вистачить вашої чемності та фантазії?

— Принаймні ще на півгодини. Ходімо?

— Куди зараз?

— Побачиш. — Улісс подав їй руку. Діна відкинула недовіру, простягла свою, та всі вони пішли через вузьку алею до іншого краю парку.

— Ой, я мабуть здогадалася! — скрикнула Діна, впізнаючи місцевість. Вона підстрибнула на місці й заплескала у долоні.

Вони вийшли на широку рівну галявину. З кущів з'явилися люди в жокейському вбранні та вивели осідланих коней. Чотирьох.

Діні належало право обирати найгарнішу конячку, вона обрала темну, рівного шоколадного кольору з білим просвітом вздовж морди. Те, що Діна дуже любить їздити верхи, знали всі. Але компанії мушкетерів також було добре відомо, що Борис не дуже полюбляє саме цей вид спорту. Тому (а не через нестачу грошей) Улісс замовив лише півгодинний атракціон.

Тепер Діна нарешті зрозуміла дивну поблажливість чоловіків, коли йшлося про те, у чому вона прийде на свято. Їздити верхи, звичайно, краще у зручному одязі, але Діночка була така захоплена подарунком, що не пошкодувала б зараз жодного святкового вбрання. Дозволивши собі на цей раз скористатися допомогою конюшого, Діна миттю опинилася у сідлі. Про щось тихенько розпитала працівників стайні та озирнулася на своїх друзів.

— Гей, лицарі! Доженіть, якщо зможете! — вона пустила коня галопом.

— Ось, я так і знав, що цим все скінчиться, — заскиглив Борис, обережно штовхаючи свого мустанга п’ятами. — Вперед… хороша конячка, вперед… стій!! Тпру!! Собака!..

Улісс та Верислав, сміючись, поїхали слідом.

Вони не намагалися дуже хвацько гарцювати верхи, бо не могли в цьому позмагатися із Діною, але кілька разів також пустили своїх коней учвал та наздогнали іменинницю. Потім, із солідарності, здебільшого їздили тихою рівною ходою, або нешвидкою клусом. Йшли один за одним або всі четверо поряд, шеренгою.

Повертаючись на галявину, де вони розпочинали катання, Улісс виїхав трохи вперед і попрохав працівників стайні зробити кілька кадрів, сфотографувати їх усіх разом, як справжніх мушкетерів.

Першим зіскочивши на землю, Улісс підхопив на руки Діну, допомагаючи їй зійти з сідла.

— З днем народження, Діночко.

— Дякую, хлопці. Мабуть, я зараз заплачу. Чого ви такі сьогодні?..

— Які?

— Напрочуд гарні. Наче… востаннє. Тобто перед довгою розлукою.