Розділ 9-1

— Не знаю. Мабуть думка про те, що мені відмовлять.

— Ага. Отож бо. А ти… ти її кохаєш?

— Слухай, може поговоримо все ж таки вдома? — трохи роздратовано спитав Верислав. — Дивись, який потік машин!

— Ну, добре. Мабуть справді настав час, — промовив Борис. — Ми вже досить великі хлопчики, щоб спокійно прояснити ситуацію, яка склалася в нашій дружній компанії.

Він сказав це із сумом, побоюючись, що дружній компанії в тій ситуації не вижити. А цього йому було шкода.

— Обговоримо все пізніше, — твердо сказав Верислав. — Після обіду. Улісс теж буде.

— Лише його бракувало! — обурився Борис. — Яке йому діло до цього?

Верислав навіть озирнувся, забувши про дорогу.

— А хіба його це не стосується?

— Вперед дивися, — тихо сказав Борис. І більш не згадував про їхні складнощі до самого дому. Аж коли Верислав зупинив джип, його кузен сказав із удавано безтурботним подивом:

— Знаєш, Верчику, я коли поїхав, думав, ця історія, ну, через той, історичний збіг, вона від нас якось відсунеться. Забудеться. Все стане несправжнім і далеким.

— А стало ближчим, — не питаючи, ствердно мовив Верислав.

— Так. Незбагненно.

Вдома у Верислава двоє родичів заходилися чистити картоплю, але приготувати її не встигли: Улісс з’явився раніше. Він допоміг з обідом і дуже вправно вдавав, що нічого значущого не сталося і все йде, як завжди. Говорили лише про дрібниці, відкладаючи та відкладаючи подалі гостру розмову.

Нарешті по обіді, коли всі знов сиділи за столом у Пляшковому Горлі, Борис спитав Улісса:

— Скажи, ти до кінця той щоденник прочитав? Про лицарів та прекрасну даму?

— Прочитав, але кінця в ньому немає. Там лише кілька вечорів, їхні спроби завоювати прихильність панни та намагання з'ясувати всю правду: кому що світить.

— То кому… що? — через силу спитав Верислав.

— Яка різниця? Їхнє життя — то їхнє, а ми — це ми, — стримано відповів Улісс.

— Ти другу половину щоденника приніс?

— Приніс. Та нам вона не допоможе. — Улісс дістав з кишені та поклав на стіл маленьку згорнуту навпіл книжку зшиту з ксерокопій. Завтовшки як простий зошит.

Борис зацікавлено глянув на неї.

— Слухай-но, Уліссе, а ти ніколи не казав, якою мовою був написаний щоденник!

— А я й не знаю. Це, що ми читаємо — набагато пізніший переклад, вже цілком слов’янський. А що було в оригіналі можна лише здогадуватись.

— То може той добродій, який здійснював переклад просто вигадав і тітоньку, й саму її небогу? Задля розваги своєї та… може ще когось? — спитав Борис.

— Яка різниця? — знову спитав Улісс . — НАМ яка різниця?

— Просто цікаво, — мовив Верислав. — Рукопис вже переписаний, може, й неодноразово; портрет перемальований. А що залишилося від справжніх подій, тих, що були до створення легенди?

— Те, що є й зараз, — впевнено сказав Улісс, з якимись металевими нотками в голосі, наче збирався викарбувати сказане в історії. — Є прекрасна панна, і є ми троє. І Свічадо Правди теж є. Всередині кожного з нас. Треба цю правду з’ясувати, а не вести себе як боягузи, або як страуси.

— Діна поставила умову, — твердо сказав Верислав. — Що ми, якщо почнемо з’ясовувати цю правду, повинні лишитися друзями. Хоч би що там не з’ясували. Всі вчотирьох залишитися, розумієш?

— Не дивно, що поставила, — без подиву відгукнувся Улісс. — Розумна жінка. Вона знає, що може бути: ми перегриземо один одного, а потім всі відмовимося від неї, як від причини нашого розбрату. Вона залишиться сама, та й ми — кожен сам по собі. Подобається варіант?

— Ні, — впевнено сказав Борис. — До цього доводити не можна. Можливо, Діна ще нікого з нас і не обере, чого наперед гризтися?

— Так, згоден, — сказав Верислав. — Що ти пропонуєш? — він звертався тепер знову до Улісса.

Той хитнув головою до плеча, мовляв: придумаємо щось. І розгорнув на столі щоденника.

— А вони що робили? — спитав Борис. — Вони ж не були пов’язані багаторічною дружбою.

— Чому не були, — заперечив Улісс. — Зустрілися вони нещодавно, але, перебуваючи у однакових умовах, здружилися. Як побратими в нещасті. Тим більше, панна відмовляла всім попереднім претендентам, та й жодному з них ще не подала надії. І умовами вони були зв’язані: турнір мав пройти безкровно. Вони, так само як ми, збиралися та обговорювали своє становище.