Розділ 8-3

— Перепрошую, добродію, — звернувся він до дизайнера. — То ви можете зробити на замовлення фотографію такого самого розміру, як оригінал портрета і обробити її так, щоб ніхто не побачив підміни?

— Лише в тому випадку, коли копія та оригінал будуть схожі так, як номер восьмий, — сказав фахівець, маючи на увазі портрет Діни. Верислав заспокоїв його, що саме так і буде.

— Але у мене прохання: не забудьте домалювати рамку з позолотою, як на справжньому портреті.

— Добре. За ваші гроші можемо намалювати навіть справжню, золоту.

Верислав знов приєднався до гурту своїх друзів і почав канючити, щоб Діна потім подарувала йому якийсь з своїх портретів. Діна обіцяла подумати над тим, щоб замовити їм однакові фотографії, такі ж, як і собі. Але кожен з друзів хотів портрет у різних ракурсах, хто разом із справжнім портретом, хто без нього, хто збільшену фотографію…

— Ніхто нічого не отримає, — пообіцяла Діна. — Досить з мене вашого галасу.

— Ти так? — з погрозою сказав Верислав. — Отто, друже мій, давай-но купимо оригінал?

— Я зараз тобі куплю! — втрутився Улісс.

Поки вони сперечалися, закінчилися підрахунки результатів конкурсу. Переможницею з-поміж дванадцятьох учасниць визнали Діану Шольцеву із відривом у двадцять дев’ять голосів.

Отто одразу ж запропонував друзям помиритися та піти до кав’ярні, гарненько відсвяткувати цю справу. До Діночки підійшли організатори конкурсу та просили її трохи зачекати, коли вони роздрукують її приз: великий портрет, з нанесеними на ньому кракелюрами та патиною.

— З чим? — перепитали всі.

— Оброблений під старовину! — пояснили майстри жанру. — Кракелюри — це такі тріщинки на полотні старих картин. Ми нанесемо тонкий малюнок цих тріщинок на фотографію і вона буде виглядати як старовинна картина.

— Дуже дякую вам, — відповіла Діна. — Але це не обов’язково. Я не приховую свого віку, та нащо мені зайві сто-двісті років?

— Сімсот, — підказав Улісс. — Скажіть, будь ласка, а коли це буде готове?

— Десь за годину.

— Ні, я за цей час або вмру від голоду, — попередив Отто Вовк, — або візьму отого гарненького списа та когось вполюю.

— Радше друге, ніж перше, — схвильовано сказав Верислав. — Треба ховатися.

— Я домовлюся, щоб твій портрет забрали вчасно та передали мені, — пообіцяв Улісс, залишаючи ненадовго друзів. Потім він приєднався до товариства, і всі гуртом пішли у кав’ярню.

Ніхто з них не помітив, як Верислав для чогось на хвилинку повертався у залу. Але через тиждень, коли компанія знову збиралася у Верислава, проводжаючи Бориса, який повинен був їхати працювати до свого філіалу "Вернигори" у іншому місті, всі з подивом побачили на стіні поряд із свічадом портрет прекрасної дами з історичної виставки.

— Невже купив? — відкрив рота Борис.

Верислав мовчки скривив вуста та знизав плечем, показуючи: "А чом би й ні?"

— Бреше, — впевнено заперечив Улісс. — Напевне, вкрав.

— Хлопці, не сваріться, — сказала озираючись на них із посмішкою Діна, яка саме проводила рукою по картині. — Це фотокопія.

— Ми так одразу і подумали, — відповів Улісс. — Все ти винна, Діночко, не схотіла подарувати свою картку. Ось хлопчик і замовив собі портрет суперниці. Що ти відчуваєш?

— Голод. І незначну спрагу, — відповіла Діна. — Сідаймо вже до столу, хлопці. У Бориса потяг о восьмій!

— Доброї дороги тобі, брате Макітрусе, — побажали друзі Борису.

Вони пообідали із жартами та випили трохи пива, все йшло як завжди. Борис обіцяв знову приїхати у відрядження та жартома вмовляв Діночку їхати з ним. Вона відмовлялася, тоді він просив дати йому слово у присутності свідків, що вона його не забуде та обіцяє вірно чекати.

— Оце вже як вийде, цього обіцяти не можемо, — в один голос відповіли троє, і Діна, і Верислав з Уліссом.

Розійшлися вони порівняно рано, через те що потяг справді чекати не буде. Вериславові треба було ще підкинути троюрідного брата на залізничний вокзал. Всі вже зібралися, попрощалися, Діна повернулася у Пляшкове Горло по сумочку…

— Верчику, я її десь поділа, ніяк не знайду. Допоможи!

— Хай Улісс пошукає, мені машину треба прогріти, — з порога відповів Верислав.

— Та він же не знайде, лише щось поцупить, ти Ула не знаєш?

— Це наклеп! — гаркнув Улісс, вже виходячи надвір. — Я вас чекаю.

— Вериславе, це ж твій дім, я тут нічого знайти не можу! — гукала Діна.