Розділ 8-2

Поки місце біля портрета було ще вільне, Діна підійшла ближче, та прочитала на краєчку рамки табличку, де було написано, що це портрет Лукіміни Лісовської, роботи невідомого майстра, друга половина XVІІІ сторіччя, копія з мініатюри XІV сторіччя.

Тепер всі вони, крім Отто, зовсім з іншим почуттям вдивлялися у риси обличчя невідомої далекої панни. А, може, не такої вже далекої?

На портреті Лукіміна не посміхалася, дивилася великими уважними очима з обережною цікавістю та з певною недовірою. Світле довге волосся прибране у строгу зачіску, з маленького рожевого вуха поряд із тонким пасмом волосся звисала велика крапля досконало виписаної сережки. Шию щільно охоплювало намисто з перлів у три ряди та ще одна довга низка спускалася за виріз сукні. Портрет показував даму майже повністю, точніше, до колін.

Лукіміна сиділа на високому стільці з різьбленою спинкою, схожому на маленький трон, спокійно тримала у руках блідо-жовту напіврозкриту троянду. Сукня в панни була світло-зелена із золотом. Особливо багато гаптоване було облямування прямокутного вирізу на грудях та на плечах. Плечі панни вкривала прозора біла хустка, виписати яку коштувало великих зусиль невідомому художникові. Вся кімната позаду панни тонула в мороці, лише в дальній стіні видніло високе вузьке вікно, звідки падав широкий промінь світла.

Було помітно, що цього освітлення бракувало при створенні портрету, Улісс мав рацію: неподалік від Лукіміни мали б стояти світильники, бо золотаве підсвічення волосся біля шиї та рожеву прозорість маленького вуха із сережкою інакше не створити. Здається, дівчина весь час сиділа та позувала у профіль, аж потім щось привернуло її увагу і вона повернулася на три чверті, пильно вдивляючись у щось чи когось та чекаючи відповіді на своє питання.

Вираз обличчя в неї був дуже схожий на Діну, коли їй раптово щось скажеш, і невідомо, чи вона розсміється, чи невдоволено зведе брови.

— Добре вже, умовили. То скільки це коштує?

Чоловіки запевнили Діночку, що це аж ніяк не її справа, а щоб вона не почувала себе зобов’язаною комусь одному, пообіцяли чесно поділити ціну двох портретів. Чому двох? Тому що можна було сфотографуватися, відповідно вдягнутою, разом із портретом, а можна без нього, своїм власним портретом повністю наслідуючи давню картину.

Діна пішла чекати своєї черги до художниці, попередивши друзів, що коли вони не впізнають її серед однакових претенденток, вона з ними навіть розмовляти не буде. Але подати будь-який знак відмовилася. Тож четверо чоловіків, разом з Отто, пильно вдивлялися у кожну чергову модель фотографа, намагаючись не пропустити свою невпізнану даму.

Але побоювання виявилися марними. Коли з’явилася Діна, замовкла вся юрба веселих спостерігачів атракціону художнього перевтілення.

Обличчя у неї стало дуже серйозним, Діни робила вигляд, що не знайома ні з ким у залі. Ходою королеви вона попрямувала до фотографа, який напрочуд швидко домігся потрібного освітлення та пози. Пані гримерка ще клопоталася довкола, щось виправляючи, а фотограф уже виглядав задоволеним. Із явною насолодою своєю працею він клацнув Діночку кілька разів у різних ракурсах, з портретом і саму.

Коли за півгодини всі учасниці отримали свої фото й понадписували на зворотному боці свої імена та прізвища, розпочався розіграш. Нові, щойно створені портрети із номерами у куточку проектувалися із слайдів у комп’ютері на великий екран, всім бажаючим роздали номери і глядачі обирали, який портрет на їхню думку найбільше схожий на оригінал. Оскільки навіть самі учасниці конкурсу не могли поки що відрізнити на фото самих себе, то конкурс ішов відносно чесно.

Так, лише відносно, тому що Дінин портрет так суттєво вирізнявся з-поміж інших, що не зауважити це було неможливо.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся до фотографа та гримерки якийсь добродій у великих окулярах. — Задля чистоти експерименту ви додали до конкурсних, власне, оригінальне зображення?

— Звісно, що ні, — обурилися майстри художнього перевтілення. — Ви повинні обирати лише серед картин створених нами на ваших очах.

— Зрозуміло, — розчаровано промовив добродій та поправив окуляри. — Тобто ви навіть не припускаєтеся думки, що можете створити копію, яка буде краща від оригіналу.

Комп’ютерний дизайнер, молодий худорлявий хлопець теж у круглих окулярах, відвів прискіпливого пана убік та терпляче пояснив йому, що для того, щоб ввести в оману глядачів, тобто зробити за допомогою комп’ютерної обробки зображення живої людини та портрету однаковими для неозброєного ока, треба дещо більше часу. Такими викрутасами вони займаються лише на замовлення.

Так сталося, що Верислав добре чув цю бесіду. Він вже впевнено проголосував за Діночку та повертався, коли почув щось про комп’ютерне оброблення світлини.