Розділ 8-1

Діна заходилася роздивлятися портрет, а чоловіки враз заклякли на місці, дивлячись у протилежний бік. З-за ширми вийшла дама в такому самому вбранні, як на портреті, та з дуже схожою зачіскою.

— Оце атракціон, — промовив Борис, дивлячись, як дама за вказівками фотомайстра, вмощується на високому стільці. Постійно озирається, дивлячись на когось у натовпі та пирскає від сміху. Фотограф весь час вмовляв її бути серйознішою, а художник-гример, теж молода, але досить огрядна енергійна жінка у занадто вузьких чорних штанях дуже вправними рухами все поправляла зачіску своєму творінню.

— Скільки таке коштує?

— Брате Макітрусе, чи ти не думаєш, що тобі до лиця таке вбрання? — наївно спитав Улісс. І мало не отримав по шиї, правда від Верислава. Борис дивився лише на Діну.

— Так, я годаю, тобі дуже це личитиме, — промовив він.

— Ото ще вигадали! Як малі діти! Чого це я маю виряджатися, наче на карнавалі? Я вам що, мавпа? — спитала Діна, ясно показуючи усім своїм виглядом, що ніхто нізащо не зможе її на це вмовити.

— Бо ти будеш набагато гарніша, — сказав їй пошепки Верислав, показавши очима на живу копію портрета.

— Ти більше будеш схожа, — також пошепки сказав Борис.

— До речі, я ж забув пояснити, що це — конкурс, —досить голосно додав Улісс. — Хто найбільше буде схожий на портрет, той отримає велике фото такого самого розміру. Безкоштовно.

— Діночко, погоджуйся, — сказав, підходячи до їх компанії Отто Вовк. — Якщо є нагода щось безкоштовно отримати, то чом би й ні? До речі, добридень усім.

— І ти тут? — здивувався Верислав.

Вовк вдав, ніби ображений запитанням до глибини душі.

— Тобто, що взагалі значить цей подив? Я ж тепер працюю разом із найвидатнішим колекціонером усілякої давнини, тож повинен бути в курсі справ.

— А дачна баталія? Ти ж казав…

— Що казав? На поле бою я всіх відвіз, а тепер хай беруть ділянку штурмом без мене.

— Та як же ж вони впораються без твого цінного керівництва? — спитав Улісс, добре знаючи та й не намагаючись приховати, хто саме розповів Отто про виставку і надав таку можливість поглузувати із шефа.

Верислав цей хід також одразу зрозумів.

Діночка радо щебетала із Отто, а троє друзів розмірковували, як умовити свою прекрасну даму на участь у конкурсі.

— Вона ж сама хоче виграти до нестями, — сказав Верислав. — Зараз погодиться.

— Ні, тут хитрий підхід потрібен, — із дуже розумним виглядом заперечував Улісс. — Вона не хоче бути схожою на когось, тим більше, що тут цілий конвеєр красунь.

— Але ж вони насправді трохи схожі, — наполягав Борис.

— Хто з ким?

— Діна із тою панною, — брат Макітрус показав на портрет.

— Ні, ну як дитина! — обурився Улісс. — Хто ж у пристойному місці пальцем тицяє!

— Більше не буду, вибач. Але, все одно схожі.

— Не бачу нічого схожого, — заперечив Верислав, придивившись до портрета. — Ну, ніс трохи схожий. Ну, підборіддя нібито…

— А що ще треба? — спитав Улісс. — Зачіски та вбрання завжди у всіх різні, це легко виправити. А от очі…

— Та в неї ж темні, як вишні, — втрутилася в розмову Діна, — і по-моєму, більші за мої.

— Це таке там було освітлення. Малювали при свічках, от і видавалися очі темними, — пояснив Улісс. — Насправді в неї, мабуть, сіро-блакитні. Або зелені, як у тебе.

— Звідки ти взяв? Ну, добре, це можливо. Але вона білявка, а я — темна шатенка.

— Вона просто трохи молодша від тебе, — хитро закинув Улісс. — Ото ти й боїшся змагатися.

Діна спалахнула справжнім гнівом.

— То вам така подобається? Оця… То й милуйтеся нею! І геть ми несхожі, чому це я повинна бути на неї схожа?

— Тому, що це — вона, — тихо сказав Улісс, який чекав лише слушної миті.

— Вона — та сама? — здивувалася Діна і миттєво перестала кричати.