Розділ 7-6

— Ваша черга, пане лицарю, — підійшла Лукіміна. — Чи ви ще не визначилися з тим, кохаєте ви мене, чи ні?

Сер Х’юберт подивився їй у вічі:

— Брехати вам, прекрасна донно, я не можу, а правди казати не хочу. Що ж мені робити?

— Мабуть, чекати, — відповіла Лукіміна без натяку на невдоволення його відповіддю. — У всякому разі, я згодна трохи почекати, допоки ви наважитесь відкрити мені правду.

— Я ваш слуга, донно, — сер Х’юберт поцілував їй руку. Панна всміхнулась та, наче легка хмаринка, пропливла далі.

— А ви, пане зброєносцю? Ви можете зазирнути правді у вічі? Чи вам не годиться бути хоробрішим від свого господаря?

— Сер Х’юберт мені не господар, а друг і покровитель, — відказав брат Наум. — Я дуже його поважаю, хоча знаю віднедавна. Вас, панно, я знаю ще менше, але можу сказати, що ніколи не насмілився б образити вас, відмовивши в проханні, але… Ви можете звеліти мені, тоді я не відмовлю. Та добровільно… — він похитав головою.

Панна лише лагідно всміхнулася.

— Ви новачки у нашому товаристві, — сказала вона. — Вас ніхто не тягнув сюди силоміць, але й звеліти вам піти я не можу, бо ви ще не складали обітниці покори усім моїм проханням. Якщо бажаєте залишитися з нами, то лишайтеся, я ж бо пообіцяла дати вам нагоду як слід розгледіти свою мрію та зважити, чи варта вона кохання. Коли ви матимете відповідь, я перевірю вашу щирість. А поки що, залишимося добрими друзями.

Панна Лукіміна подала знак музикам і вони припинили грати.

— Місяць зійшов, — незрозуміло для новачків промовила вона та подивилася на Едеся. — Настав твій час.

У залі їх залишалося тепер всього дев’ятеро: Лукіміна, дві її подружки, сер Х’юберт, брат Наум, двоє офіційних претендентів, які пройшли випробування, та поет Едесь. Він звівся та підійшов до вікна.

Не покликавши слуг, молоді панни швидко загасили всі світильники в кімнаті, окрім тих, що стояли на столі. Поет взяв один з них та переніс на підвіконня. Підняв гардини, тож стало видно ряди посріблених дерев позаду будинку (вікно виходило у внутрішній двір) та світлу половинку місяця у верхньому кутку під карнизом. Поет сів на підвіконня, розгорнув пергамент і став читати:

На небосхилі тане промінь, його життя спливає мить.

 Спочине хай в твоїй долоні, і далі в вічність відлетить.

Прекрасна та місяцеока стояла панна край вікна.

Хтось скаже, наче так жорстоко, що нас багато — ти ж сама.

Кружляє в танку до світанку нічний легенький вітерець,

Шукає десь в садку альтанку, де попіл спалених сердець.

В свячені гори від долини самотньо котиться луна,

На честь красуні Лукіміни, шкода, що в світі ти — одна!

Театр кохання наші ролі розподіля заздалегідь,

За небосхилом тане промінь — життя його спливе за мить…

*****

— Цього там напевне немає, — тихо сказала Діна. — Це ти сам вигадав.

Улісс не відповідав, перегорнувши останній листок. Інші теж мовчали, глибоко замислившись. Нарешті Борис спитав:

— А далі?

— Далі буде, — посміхнувся Улісс. — Я встиг відксерити лише половину щоденника.

— Хоча б побачити, яка насправді була та панна, — промовила Діна. — Адже, закладаюся, ми уявляємо її дуже по-різному.

— Завтра побачиш, — Улісс поскладав папери та взяв чашку чаю, щоб промочити горло. — До речі, всіх запрошую: завтра у нашому конференц-залі на першому поверсі буде виставка усяких історичних знахідок та раритетів. По-моєму, її організовано якраз на твою честь, — він глянув на Верислава.

— Чому це, на мою?

— Тому що звістка про те, що наше законне надбання приїздить з-за кордону на аукціон, — (Улісс кивнув на свічадо), — наробила багато галасу. От і вирішили провести виставку, зібрати хоч ті історичні маленькі дива, які поки що залишилися в нашій власності, а не розійшлися по приватних колекціях. Хоча, деякі приватні речі будуть виставлені. Але тобі не раджу з’являтися зі своїм скарбом.