Розділ 7-4

Вже потім, десь після вечері, гадаю, більше часу мені не знадобиться, ви зможете вигнати мене назавжди. Але, будь ласка, не до того, як закохаюся.

— Відмовити щиро закоханому це жорстоко, — промовила панна Лукіміна, вдаючи роздуми. — Але добре, коли ви самі про це просите, я не можу відмовити гостеві у його першому проханні. А вам, пане Науме, скільки часу потрібно, щоб зрозуміти, чи варта я кохання, чи ні?

— Ясновельможна панно, — відповів брат Наум, — я, бачте, від природи дуже боязкий…

— Тому й досі лише зброєносець, а так давно вже був би лицарем! — вставив сер Х’юберт. Брат Наум підтвердив, що то щира правда.

— … і через мою нерішучість, панно, я ніяк не можу визначити, чи можу я хоча б у далекому своєму майбутньому стати вартим вашого кохання, чи, може, краще мені й не дивитися на вас. Але не дивитися я не можу, бо повинен супроводжувати свого господаря будь-де, якщо йому загрожує небезпека.

— Яка ж небезпека загрожує вашому господарю у цій кімнаті? — здивувалася Лукіміна.

— Але ж пан лицар сказав, що йде на турнір і тут є небезпека смертельного поранення в самісіньке серце. Тому я супроводжую свого господаря й не можу його покинути. Ще, принаймні, кілька вечорів…

— А зухвалості вам обом не позичати! — голосно озвався вусатий пан із золотим ланцюжком на грудях. — Лише звеліть мені панно, і я радо виставлю обох цих блазнів з вашого дому!

— Ні, ні, пане Зіновію, не зараз. Зачекаймо ще трохи, то можливо у вас буде нагода виставити одразу трьох, — люб’язно пообіцяла йому панна Лукіміна. Але на нових гостей вона дивилася схвально, їй сподобалася їхня сміливість. — А ви, панове, мені чимдалі більш нагадуєте одного невихованого молодика, якого я чомусь не бачу. Ви не маєте честі знати…

— Пан Сташевич! — встиг повідомити домоправитель, і в ту ж мить, Едесь виринув з-за його плеча.

— Перепрошую шановне панство та особливо ясних панн, але…

— …але ви знову запізнилися. Як завжди, — промовила Лукіміна, дуже суворо дивлячись на молодого поета.

Він дуже низько вклонився та не чекав запрошення, оскільки панна не встала йому назустріч, без подальших вибачень попрямував до неї і спробував поцілувати руку. Молоді панни посміхалися, проводжаючи його очима, а на чоловіків наче повіяло морозним вітром, хоч літній вечір був напрочуд теплий.

Лукіміна не дозволила тому, хто спізнився, цілувати їй руку.

— Ваше місце, пане Едесю, за столом вже зайняте. До нас здалеку прибули два дуже шляхетні пани, то я знайшла вам гідну заміну. Можете бути вільні.

— Ну, якщо їхнє походження лише трохи шляхетніше від мого, то це птахи невисокого польоту, — безжурно відповів Едесь, незважаючи на прохання покинути товариство.

— Шляхетність лицаря вимірюється не його гербом, а його повагою до дами свого серця, — промовила Лукіміна, наче цитуючи з якогось кодексу законів. — Чи правда, пане Х’юберте? Як справжній лицар, скажіть нам, чи так ведеться у шляхетних колах?

— Якби ви вгадували, панно, — з непроникним лицем розсудливо відповів сер Х’юберт, — то можна було б сказати, чи ви праві в цьому, чи ні. Але тоді могло б так статися, що іншим разом ви могли помилитися. Але, як бачу, ви добре знаєте всі тонкощі лицарського етикету, бо самі його встановлюєте. Тобто вам відомо, що прекрасна дама завжди права, незалежно від того, чи подобається це її оточенню, чи ні. Ми визнаємо це, та й годі.

— Ось бачите, пане Едесю, яку гідну я відшукала вам заміну. Тепер, коли мені заманеться почути щось крім лестощів та самовихвалянь, які тут, на жаль, часто лунають, я просто буду просити сера Х’юберта, або його зброєносця розважити мене.

— Я так і думав, місяцеока, — вклонився Едесь, — тому я їх і запросив. Щоб вас розважити.

— Ти?! Тобто, ви, пане? — Лукіміна переводила погляд з одного гостя на іншого, шукаючи пояснень. — Тобто, я не помилилася, коли мені здалося, що ви схожі…

— Вам уже казали, панно, правда завжди за вами, — відповів Едесь.

— Сідайте, пане, — махнула рукою Лукіміна, вказуючи місце. — Штраф вам скасовується. Та ви повинні пам’ятати про свою обітницю. Чи не звеліла я вам, пане поете, приносити нам щодня нові вірші, тільки гарні, а не такі, як ви ото полюбляєте кричати під балконом?

— Звеліли, панно.

— То де ж вони?

— Ось тут, — Едесь відгорнув пишну ліву манжету та дістав з рукава згорнутий пергамент. — Читати зараз, чи можна трохи поїсти? Адже ви казали, мила панно, що штраф скасовано?