Розділ 7-3

Панна Мартуся одразу ж заходилася розпитувати сера Х’юберта (він сидів на її боці) з яких він країв і де подорожував. Панна Акіліна запропонувала братові Наумові червоного винця "для бадьорості духу". Від вина ніхто не відмовився, новачки підвелися та виголосили тост за господиню цього гостинного дому та за присутніх прекрасних дам; тоді повставали й інші чоловіки.

Сер Х’юберт уважно розглядав незнайомих суперників. Коли був привід заговорити, вони називали свої імена, і лицар зрозумів, що не лише вони з братом Наумом тут вперше. Він пильно вдивлявся в їхні обличчя, намагаючись вгадати, хто з них чого вартий, але постійно його увагу привертав лише один гість: найстарший серед присутніх статечний пан із пишними, вже трохи посивілими вусами та золотим ланцюгом на грудях, який виблискував на тлі темного оксамиту синього, майже чорного камзолу. У пана було невдоволене бундючне обличчя, яке одразу лагіднішало, варто йому було поглянути у бік панни Лукіміни. Тоді на його обличчі з’являвся захоплений вираз. Сер Х’юберт вирішив, що цей пан великий птах, але йому не суперник, та він постійно відчував на собі погляд цього вусатого добродія. Причому дуже дивний погляд: пан дивився на сера Х’юберта, наче не вірив очам своїм, як на примару.

Нарешті лицар здогадався про причину цієї надмірної уваги. Він помітив що, мабуть за існуючою традицією, усі чоловіки вбрані у темне, розшиті атласні та оксамитові костюми з білими пишними комірцями та манжетами. Сер Х’юберт мимоволі подумав, що це схоже радше на іспанський королівський двір, ніж на провінційне містечко. Мабуть, через це на нього поглядали мало не з докором: його костюм спокійного горіхового кольору був найсвітліший та, хоч розкішним вважатися не міг, привертав найбільшу увагу.

Але вусатий пан просто погляду від нього не міг відірвати. Сер Х’юберт якось зрозумів, що дивиться пан із золотим ланцюжком не на нього самого, а на його плащ, кольору місячної ночі. Сер Х’юберт здогадався, що це й був той самий поважний сановник з королівської резиденції, який замовляв цей плащ для себе, та, сам того не бажаючи, став для чужоземного лицаря доброю феєю.

Стримавши усмішку, сер Х’юберт знов перевів погляд на господарку та з подивом побачив, що вона вже невимушено веде розмову із братом Наумом, а той досить сміливо та чемно їй відповідає, демонструючи такі гарні манери, яких у нього сер Х’юберт і не підозрював зустріти. Аж Лукіміна врешті звернулася до нього. Її великі очі дивилися довірливо та з цікавістю.

— Пане лицарю, скажіть будь ласка, чи відомо вам, що за правилами нашого турніру, всяк, хто приєднується до нашого товариства приносить мені обітницю покори?

— Так, прекрасна донно, я чув про це.

— Ви згодні скласти обітницю?

— Звичайно, бо як гість і як чоловік я, в жодному разі, не смію з вами сперечатися.

— Он як! — Лукіміна засміялася. — А часто ви не дотримували слова, пане лицарю? Не бійтеся сказати правду, ми вас не викажемо, тут тільки поважні люди, які вміють зберігати таємниці.

— У мене поки що немає таємниць від вас, прекрасна донно, — відповів сер Х’юберт. — Мені нема чого приховувати: все життя я намагався якомога рідше давати слово, щоб не було потім спокуси його зламати.

— А відступатися вам доводилося часто?

— Не дуже. Я ж бо намагався ніколи не ходити туди, куди можна було й не йти.

Лукіміна знову засміялася.

— Ви справжній лицар "Не". Сама обережність та розважливість! Я хотіла б перевірити, чи правду ви мені кажете. В мене є велика кругла книга, за допомогою якої можна читати людські думки, і я це добре вмію. Якщо не боїтеся, я можу вам її показати.

— Боюся, — схиливши голову відповів сер Х’юберт, але у голосі не чулося страху. — Адже я знаю, ви пропонуєте це всім нещасним, закоханим у вас. І якщо претенденти не проходять випробування, ви їх назавжди виставляєте.

— То ви боїтеся мого гніву, чи самого себе? — весело спитала Лукіміна.

Сер Х’юберт похитав головою:

— Мушу сказати, ви не вгадали, прекрасна діво. Я боюся, що, так мало побувши поряд з вами, так мало вас знаючи, ми із моїм другом вилетимо звідси, так і не отримавши можливість закохатися у вас, прекрасна донно.

— То ви ще не закохані? Це ж дуже добре! — в один голос вигукнули подружки Лукіміни. — Треба відмовлятися від цього божевілля саме зараз, а не тоді, коли вже буде пізно.

— О ні, — з удаваним сумом заперечив сер Х’юберт, — від цієї можливості мені відмовитися несила. За лицарськими правилами, ви ж мабуть чули, на смертний бій виходять із відкритим забралом, бо треба бачити і знати, від чого й за що вмираєш. Я нізащо не відмовлюся від можливості відчути у серці кохання до такої красуні як ви, донно Лукіміно!