Розділ 7-2

Він розповів про випадкову зустріч із господинею будинку в самому центрі базару. Брат Наум сприйняв це як добрий знак, навіть трохи позаздрив, але миттю згадав, що якби йому не пощастило сьогодні так само і навіть більше, то не жили б вони зараз в такій зручній кімнаті та ще й так близько від предмету своїх мрій.

— Ясний пане, а ви її обличчя бачили? — спитав потім з цікавістю брат Наум, коли вони вже в котре обговорювали ту раптову зустріч.

— Та ні, майже не бачив. — Сер Х’юберт знизав плечима: — Яка різниця? Я все одно бачив усю її красу. А обличчя в неї… таке, ну таке, ну, просто гарне, як ми й думали. Ось погляду іще не бачив, ото шкода!

— Тобто, якщо я правильно зрозумів, пробачте мою зухвалість, вона вас не помітила?

— Так, — просто відповів лицар, немало не засмутившись. — Панна нас поки що не бачила й навіть не здогадується про наше існування. Але, принаймні я, здається, вже її кохаю.

— Хіба може це статися так швидко? — з недовірливою усмішкою спитав брат Наум. — Ми ж зовсім не знаємо її. Хай, навіть, вона красуня! Але що вона за людина?

— Спокійна, мила, з почуттям гумору, добра господиня, та й люди її люблять, тобі замало? — відповів сер Х’юберт.

Брат Наум сказав, що цього йому вистачить, щоб сказати, що панна Лукіміна — порядна дівчина, але цього замало для кохання. До того ж, він не збирається підкорятися її чарам, лише цікаво подивитися на цю красу зблизька.

— Скоро подивишся, якщо нас взагалі буде запрошено, — запевнив сер Х’юберт. — Вже майже п’ята година. Час спливає.

Майже одразу, як він це сказав, до дверей постукали, і слуга в гаптованій золотом лівреї приніс їм запрошення на дружній вечірній бенкет від господарки дому. Сер Х’юберт та брат Наум відповіли згодою та просили переказати панні щиру подяку, а лицар, крім того, щедро винагородив служника, давши йому золоту монету.

Увечері, коли їх провели до вітальні панни Лукіміни, там уже зібралося блискуче товариство. Домоправитель урочисто проголосив про прибуття двох панів, які бажають взяти участь у турнірі претендентів на руку та серце шляхетної панни Лукіміни Лісовської. Нові учасники здивувалися з такого відвертого розголошення мети зібрання та одночасно зраділи. Ось так просто вирішилося питання необхідності пояснювати, для чого вони прагнули отримати аудієнцію у панни.

— Будь ласка, панове, приєднуйтеся до нашого товариства та розкажіть про себе, — привітала їх господарка зали. Панна Лукіміна сиділа на чолі великого круглого столу, а тепер підвелася, вітаючи гостей.

При світлі численних канделябрів, які наповнювали невелику залу барвистими променями та перетворювали людей на казкові сліпучі примари, двоє приятелів одразу ж упізнали панну Лукіміну, але сер Х’юберт насилу повірив, що це саме вона. Нещодавно він бачив на базарі струнку молоду дівчину з плоті та крові, гарну, юність якої квітувала наче гілка вишні. А тепер перед ними постала казкова легендарна принцеса, із волоссям, в якому порівну було золота і срібла, з очима, що горіли немов печери скарбів, з обличчям, на якому мерехтіли прозорі рожеві та золотаві фарби, і яке виглядало так, наче його торкнулася тінь вічної безсмертної краси небесних істот. Вона всміхнулася, і між рожевими коралами вуст її зуби сяйнули мов перли в мушлі.

Вбрана панна була знов у світлу вузьку сукню, яку ніхто не посмів би назвати несучасною, хоч зараз мода вже надавала перевагу більш пишним спідницям та круглим комірам. Крім Лукіміни у кімнаті за столом сиділи ще дві молоденькі діви, мабуть, її подружки. Їхні щічки теж сяяли ніжним прозорим рум’янцем, вбрані були вони досить розкішно: одна, пишна білявка, вдягнена у рожево-білу сукню з багатим мереживом, а інша, у ще вишуканішу, фісташкового кольору. Обличчя другої дівчини було вкрите ніжною золотавою тінню, була вона темноока з каштановими косами. Але на цих панн нові гості поки зовсім не звернули уваги, можливо, й не помітили.

За столом чільне місце належало Лукіміні, а двоє інших дівчат сиділи на рівній відстані від неї та одна від одної, тобто навкруги столу зібралося коло чоловіків та трикутник сліпучо прекрасних дам. Серед суперників брат Наум та сер Х’юберт не помітили жодного знайомого обличчя. Відомого їм поета тут не було. Але дев’ять пар рішучих чоловічих очей невідступно супроводжували їх під час ходи навколо зали. Панна Лукіміна сама обрала для них місце за столом: на однаковій відстані від себе, та від інших дам. Вона представила своїх близьких подруг: панну Акіліну Старобрамську (так звали білявку) та панну Мартусю Карельо (таким виявилося ім’я брюнетки). Здається гості лише в цю мить помітили їхню присутність за столом, на що дівчата тільки розсміялися, мабуть вони вже звикли до такої неуважності новоприбулих.