Розділ 7-1

Але юрба на головній площі, яка зранку вирувала мов котел, тепер, по обіді, дещо поменшала. Стало спокійніше та менш спекотно. Небо закрили легкі хмаринки, що бігли веселою зграйкою. Така сама невелика строката зграйка дітлахів пробігла через площу, зі сміхом обминувши іноземного лицаря з різних боків, наче камінь у струмку, знов злилася та зникла у провулку.

Походивши з півгодини повз різноманітні ятки, вибравши собі новий маленький молитовник для подорожніх (сер Х’юберт любив інколи в рідкісні мрійливі години на самоті читати та думати про сенс життя, але такий настрій накочувався на нього нечасто), лицар вже вертався до своїх нових апартаментів, навіть попрямував до виходу з площі, але затримався біля великого килима з розкладеною на ньому дамаською зброєю. Він знав їй справжню ціну і замилувався клинками із синьо-сірими, наче колір важкої дощової хмари, блискучими лезами з твердої криці.

Старий шахрай, який видавав себе за перського купця, з готовністю розкладав перед майбутнім покупцем нові й нові скарби. Лицаря зацікавили б деякі прикраси для кінської збруї, але він бачив, що це підроблена перська чеканка, мабуть, з недалекої Бессарабії або Примор’я, він на такому знався. Намірившись остаточно відмовити продавцеві та піти далі, сер Х’юберт підняв очі, та й завмер, тримаючи в руках вуздечку.

На вході до шатра торговця зброєю висів великий блискучий залізний щит весь в круглих бляшках, вкритих позолотою. В цьому щиті просто перед лицарем пропливла струнка постать прегарної панночки в червоному плащі, із довгим місячно-попелястим волоссям відкинутим за плечі. Сер Х’юберт не наважувався озирнутися, бо йшла вона дуже близько та не міг одвести очей, поки зображення не зникло зі щита. Тоді він швидко знайшов її у натовпі та поспішив наздоганяти.

Він не помилився, і то був не привид. Панна Лукіміна у супроводі двох слуг та ще якоїсь дівчини, чи то покоївки чи наперсниці, власноруч обирала фрукти та солодощі для сьогоднішньої гостини. Все сталося так, як уявляв собі сер Х’юберт, тільки дівчина вийшла не назустріч йому, а навпаки, він слідував за нею, наче шпиг, який вистежує свою здобич. Це було ніяково, але не можна ж просто так одразу підійти до такої поважної панни, заговорити з нею, назватися та ще й напрошуватися на вечір. Такі дії видалися лицареві нерозумними, і він просто йшов за панною, поклавши за мету розгледіти її ближче, та, якщо пощастить, почути, як розмовляє вона з прислугою: це було дуже важливо для розуміння її вдачі. А знаючи, як обходиться панна в господарських справах, можна напевне зрозуміти, як треба поводитися з нею, щоб справити найкраще враження.

Отак, йдучи за Лукіміною, милуючись на її граційну легку ходу, спостерігаючи, як вона вибирає східні солодощі для свого столу, сер Х’юберт відчував, що бачити зараз ці прості дії йому цікавіше, ніж спостерігати, як панна в ошатному бальному вбранні танцює із кимсь з кавалерів. Щоправда, якби він сам танцював із нею… це видіння лицареві, хоча він не був великим прихильником танців, дуже сподобалося. А щодо вдачі Лукіміни він так нічого й не дізнався, лише те, що вона не любить голосно сперечатися із продавцями. Та ще, коли підходить до ятки, всі обличчя осяюють усмішки. З прислугою панна небагатослівна та поводиться рівно й спокійно, бо голосу її не чутно, але дівчина-служниця постійно безтурботно щебетала, розважаючи господарку веселими історіями, в яких були задіяні їхні спільні залицяльники.

Мовляв, дехто надумав, дізнавшись, що вона служить у панни Лісовської, підібратися до хазяйки через неї, через служницю, та так на цьому щаблі й застряг! Бо служниця дівчина кмітлива і вчасно зробила так, що мати та ще двоє свідків застали молодика у неї під вікном в той самий час, як він освідчувався їй у вічному коханні. То вони, звісно, запросили хлопця в дім, та запитали, коли ж він думає призначати весілля? Через тиждень, чи швидше?

Лукіміна теж усміхалася, слухаючи цю розповідь. Коли дівчина з гордістю додала, що відтоді вони з матір’ю цього жениха й не бачили, панна зауважила, що можливо то було її щире кохання, а вона отак з ним… Де тепер знайде ліпшого?

— Та ні, панно, — весело відповіла служниця, — то було не щире й не останнє. Ось вчора був випадок…

І вела далі розмову, одночасно вправно виторговуючи лісові горіхи, духмяний мед та свіжісінькі яйця, які вона по одному рівним шаром вклала до кошика, що його ніс велетень-слуга.

Сер Х’юберт здогадався, з вибору продуктів та зауваживши схильність Лукіміни до східних екзотичних солодощів, що на вечір панна замовить приготувати горіхову нугу, яку він дуже любив ще змалку. Смачніше од всіх на світі нугу готувала Х’юбертова бабуся, колишня рабиня-сарацинка. Сентиментальна мрійливість знов повела його за собою, і Крау-Глорієн, не впізнаючи в собі бравого лицаря, котрий не знав поразок, так і не наважився заговорити із панною, хоча иаємно супроводжував її до самого будинку.

В своїх апартаментах, які він ділив із братом Наумом, сер Х’юберт довідався, що замовлення від кравця вже принесли, але більше ніхто не приходив.