Розділ 6-7

— Гадаєш? — спитав Улісс, дивлячись хитро, з очевидною перевагою. — Хай так, не буду заперечувати, що із тим поетом ми дещо схожі. Принаймні я забираю його собі, тим паче, що насправді Едесь — це Едесій, тобто Одіссей, тільки у іншій вимові.

— Правда? — Діна зробила великі очі, цього вона не чекала. — Але ж…

— Далі, самі можете судити чи схожий опис "кучерявого красеня" на нашого брата Макітруса, тим більше, що ти, здається, Борис Наумович, ні?

— Так, але ж…

— Даруйте, я мало не забув про третього! Сер Х’юберт, якщо я правильно пам’ятаю, — театрально скрикнув Ул, сплеснувши руками, наче справді мало не забув.

— Ото вже, де нема нічого схожого, — впевнено сказала Діна.

— Ото вже, де цілковитий збіг! — заперечив Улісс. Було помітно, що він навмисне відклав найсенсаційнішу заяву на кінець своєї промови. — Верчику, ти в нас хто? Верислав Уварчук?

— Та нібито.

— А той хто був? Х’юберт Круа-Глорієн. Діночко, не роби вигляд наче ніколи не вчила французької…

— Справді, — змушена була визнати Діна. — Круа-Глорієн, це приблизно той, хто вірить у славу. "Глорія" — "слава", це я розумію. Тобто, це до певної міри "Верислав".

— Не "до певної", а цілковито.

— Даруй, але Х’юберт…

— Те саме що Увар, — сказав Улісс. — Тобто, на франкський манер він Юбер, а на англо-германський — Х’юберт.

— А далі? — спитав Верислав, коли всі трохи помовчали, перетравлюючи звістку про своїх історичних двійників. — Вони збиралися разом, пили, гуляли, читали вірші, сперечалися, хто з них більше любить прекрасну панну, так?

— Точнісінько так.

— Але ж ми, тобто ви… — Діна знітилася й не закінчила фрази.

— Ми — просто друзі, — холодно закінчив за неї Улісс, і його очі звузилися, загострилися до двох крижинок. — Можливо. Цілком можливо, що й та давня панна теж так вважала.

— А ти вважаєш не так? — прямо спитав його Верислав.

Улісс опустив очі, не відповідаючи, а Борис їх давно вже не піднімав. Тепер і Діна відчула себе ніяково, наче щойно прокинулася та помітила, що навколо неї зненацька з’явилися троє молодих гарних чоловіків, для яких вона не лише вірний друг, а ще, виявляється, й прекрасна дама…

Верислав знову поглянув на всю компанію, не знаючи, що сказати. Потім перевів очі вище голови Улісса, на свічадо.

"Це все ти винне!" — подумки сказав йому Верислав, але повернути минулу безтурботність, ані в душі своїх друзів, ані у свою власну, він вже не міг.