Розділ 6-6

А поки що коротенько переповім, що там у них відбувалося.

— Кажи, — звеліла Діна. — Та не намагайся перекручувати історичні факти, ми самі можемо перевірити та про все дізнатися.

— Для того я й робив копію, знав же, що серед моїх друзів самі Хоми Невірні, — відповів Улісс й почав нарешті розповідати: — Поважна тітонька Лісовська пише дещо старовинним стилем, то я буду переказувати загальний зміст. І, якщо в неї були якісь власні уподобання чи критика когось із прихильників молодої панни, то це я пропускаю, задля чистоти нашого сприйняття. Зате ось вона ясно пише, що попри велику кількість палких прихильників її племінниці, вечори у них проходили досить невинно.

Панна Лукіміна створила навколо себе своєрідний клуб. Там збиралися поважні пани, читали вірші, співали пісень на її честь, прославляли її красу та всіляко намагалися привернути увагу прекрасної панни. Це ж бо входило в умови турніру. А на турнірі вона призначала своїм прихильникам випробування, це була наче відома гра у фанти. Усі претенденти на руку і серце панни мали скласти їй жартівливу обітницю покори перед Свічадом Правди…

— Перед таким самим? — уточнила Діночка, показавши на свічадо, яке висіло просто поряд із нею.

— Еге ж, таким, і повинні були виконувати всі її прохання чи бажання. Це був безкровний турнір, мабуть, єдиний в історії, де не лише призом, а й суддею була жінка.

— Якби я була на її місці, — мрійливо промовила Діна, — я б теж неодмінно влаштувала такий турнір! Шкода! В ті часи її походження це дозволяло…

— А хіба ти не в такому самому становищі, Діночко? — дуже тихо запитав Борис.

І на мить зависла тиша. Потім Діна голосно розсміялася та просила продовжувати історію.

— Отже у клубі чи не щовечора збиралося веселе товариство. Вони веселилися, їли й пили, але, як стверджує тітонька, без надмірних еротичних забаганок, усе в рамках куртуазного служіння прекрасній дамі. Проте витримували цю гру далеко не всі. Дама була не лише прекрасна, ще й дуже гостра на язик, та надміру перебірлива, за що тітонька постійно їй докоряла. Одним словом, кавалери мінялися дуже швидко. Кожного вечора їх збиралося чоловік десять-дванадцять, але лише трьох постійних сувора тітонька вважала за серйозних претендентів.

— Трьох? — здивовано перезиралися троє друзів, що сиділи за столом.

— Трьох, — кивнув Улісс. — По-перше це був, не написано наскільки багатий, але поважний пан — іноземний лицар, який нещодавно прибув з далеких країв та одразу ж, як побачив панну, так і закохався в неї. І відступати не збирався. Його звали сер Х’юберт де Круа-Глорієн. По-друге, давній друг панни Лукіміни, хлопець з яким вони виросли разом, студент Едесь Сташевич. Я так зрозумів, тітоньці він був до вподоби, але його походження в чомусь не досить гідне руки прекрасної панни.

— А він був студентом, часом, не історичного факультету? — спитали друзі Улісса.

— Не знаю, сказано просто "університету". Достеменно відомо, що він писав вірші, й це була одна з умов його участі у турнірі. Щовечора він повинен був приносити панні новий вірш. Необов’язково про її красу, але про кохання — обов’язково.

Далі ще одна загадкова особистість: якийсь кучерявий красень на прізвисько "брат Наум". Хлопець, який хотів стати ченцем, але зустрів панну та швиденько забув дорогу до монастиря.

Всі погляди звернулися до Бориса. Він навіть трохи почервонів, але заперечив, що ченців у ті часи було повно, це нічого не доводить, а схожого імені він геть жодного не помітив.

— Справді, — сказав Верислав. — Якщо ще Едесь та Олесь трохи схожі, то інші зовсім не підходять до нас.