Розділ 6-5

— Хлопці, не сваріться! — гримнула на них Діна.

— Але я маю дещо цінне, що коштує трохи дорожче від грошей, заплачених за цю тарілку, — вів далі Улісс. Він приніс до столу ксерокопію якоїсь рукописної книжечки.

— Що це таке? — з цікавістю присунулася ближче Діна.

— Це історія декількох вечорів у товаристві однієї молодої панни, яка славилася на весь Підгірський край своєю красою та багатством.

— Вона була дуже гарна? — спитав Борис.

— Так.

— І дуже багата? А хто був її чоловіком?

— В цих записах вона з’являється  як вільна незаміжня панна.

— Звідки ж тоді багатство?

— Від батька. Вона старша улюблена дочка, власниця великого будинку та деяких прилеглих до міста земель. Абсолютно заможна та незалежна.

— О, мені це подобається! — азартно мовила Діна, з усмішкою обводячи поглядом своїх друзів. — Її, часом, звали не Діаною?

Улісс похитав головою. Вигляд у нього був замріяний та дещо сумний.

— Її звали Лукіміною, що означає "Світло Місяця", або "Місячне сяйво". Тобто, Діночка, ваші імена схожі.

— У чому схожість? — не зрозуміли Верислав та Борис. Їм видавалося неможливим, щоб хтось міг бути схожим на їхню рідну Діночку.

Улісс терпляче пояснив, що римська Діана, тобто грецька Артеміда у міфології обох цих культур виступає сестрою Аполлона, покровителькою мисливства та уособленням Місяця.

— Можливо, можливо, — згодилася Діана, вочевидь не вважаючи, що такого збігу досить для схожості.

Її підтримав Борис:

— Не розумію я таких тонкощів, але для мене Діночка завжди — сонечко!

— Не заперечую, — відказав Улісс. — Але факт то є факт: Діана та Лукіміна майже те саме за перекладом.

— Так само, як Одіссей та Улісс, — мало не хором проказали усі присутні та голосно засміялися. Улісс приєднався до їхнього сміху, але думав про щось інше.

— А що вона, та, яка була як я, робила з такими нікчемними хлопцями як ви? — спитала Діна. — Та ні, мабуть давня шляхетна панна з такими не зналася! Неможливо уявити, щоб вона сиділа й марнувала час у товаристві чоловіків, які не знають іншої забави, окрім обговорення спортивних новин, цін, політики, та пиття пива.

— Ну де ти сьогодні бачила пиво?! — обурилися чоловіки. — П’ємо лише гарний коньяк та сухе Vіno Rossі й Grecovіn!

— Тому що я сама його й привезла!

— Бо ти у нас, Діночко, розумниця, — улесливо підхопили друзяки. — Куди ж ми без тебе!

— До речі, ти рано заздриш їй, — зауважив Улісс. — Знайомі тої панни, можуть видатися знайомими й тобі.

— Вигадки!

— Тут усе записано, — Улісс показав на ксерокопію документу. — Це щоденник її суворої тітоньки, яка стежила, щоб Лукіміна зналася лише з пристойними парубками, але та чомусь обрала майже таких, як ми.

— Доведи! Сказати можна все що завгодно! — кинула виклик Діна. — І взагалі, де ти взяв цього щоденника?

— В бібліотеці замовив та скопіював.

— А чому це спало тобі на думку?

— Верислав попросив.

Діна здивовано обернулася до господаря квартири.

— Верчику, хіба й ти зайнявся цими історичними викрутасами? Від кого не чекала! Яка фантазія привела тебе до тієї панни? Я вже майже палаю від ревнощів!

— Ніяка це не фантазія, — неохоче пояснив Верислав. — Стався випадковий збіг. Через те, що на стіні в тієї прекрасної панни висіло таке саме свічадо, яке тепер є у нас. Я просив Улісса що-небудь про нього розкопати, ось він і знайшов історію попередньої власниці.

Улісс помітив, що Верислав сказав "таке саме" замість "це саме" і схвально кивнув йому. А ще йому дуже сподобалося уточнення "у нас".

— І ти кажеш, що зовсім випадково ту панну звали майже так, як мене? — суворо запитала Діна, наче від неї намагалися приховати правду.

— Так, сонечко наше місячнооке, — кивнув Улісс. — А от її друзів, мабуть, вже не так випадково звали майже так само, як нас.

— Цього не може бути, — здригнувся Борис, мало не вдавившись пирогом із яблуками.

— Все може бути, брате Макітрусе, — повчально зауважив Улісс. — Можеш потім почитати, як мені не віриш.