Розділ 6-3

Верислав знав, що Улісс був у тій степовій експедиції, яка віднайшла свічадо, і взагалі багато надій пов’язував із цією напівлегендарною старовинною річчю. Але більше він ніякого невдоволення тим, що така цінність перебуває тепер у цілковитій власності однієї людини, та ще й друга його дитинства, не виявляв.

Мабуть, потай Улісс навіть трішечки радів, що замість докторської дисертації, на яку чесно кажучи міг розраховувати, і замість того, щоб отримати пошану як той, хто знайшов безцінний скарб, (адже свічадо значило для нього не менше, ніж славнозвісна золота пектораль, яка прославила вже кургани Полянського степу у міжнародних колах, котрі мають неабиякий вплив на хід історичної науки); замість усього цього Улісс міг лише вважати себе майже власником рідкісного експонату, бо знаходилося це свічадо не в облаштованому лазерною сигналізацією музейному стенді, а осьдечки, близько висіло у кімнаті, доступне для нього в будь-який час. Це було трохи непатріотично, але приємно, хай йому біс!

До того ж, Верислав вгадав, його друг був трохи стривожений тими відомостями про Свічадо Правди, які він поки що не розповідав. Улісс чистив овочі для салату, різав хліб, сир та ковбасу і вдавав, ніби дружня вечеря з приводу повернення душі їхньої компанії, мадемуазель д`Артаньян, з довгого відрядження — це те, що його цікавить понад усе на світі. Напевне, він щось замислив!

Коли фірмовий плов-без-правил дозрівав під кришкою у казані, Верислав озирнувся на друга і вперше за вечір взяв ініціативу до рук:

— Розповідай.

Улісс, не чекаючи парадної вечері, жував бутерброд із мармуровим сиром.

— Про що? — відповів він з напханим ротом, наче справді був тут лише за помічника кухаря.

Погляд Верислава ясно казав, що тепер жарти скінчилися. Час для серйозної розмови. Улісс взяв велику чашку з гарячим чаєм та почав розповідь.

— Давним-давно у сиві прадавні часи, тобто, приблизно дві тисячі років тому, не знаю хто, не знаю навіщо винайшов те, що висить у тебе в кімнаті. Якби я бачив лише рамку, то впевнено сказав би, що свічадо нашого середньостепового виробництва, судячи з орнаменту. А якби бачив лише саму поверхню люстра, сказав би, що воно точно східне, майстри Сирії або Єгипту непогано розумілися на таких предметах інтер’єру. Тобто я хочу сказати, що ця річ — суцільна загадка суто в історичному своєму походженні. Але це тебе не обходить, я так розумію. Гірше за все, що крім відомостей, та й то, швидше за все, вигаданих, про одного з попередніх його власників, точніше, власниць — княжих доньок, про Свічадо Правди достеменно відомо лише те, що воно приносить прозріння. Мається на увазі не суто гіпнотичне його застосування, як ми вже спробували, а те, що той, хто ним володіє, починає краще розуміти самого себе та оточуючих людей.

— Саме те, що мені зараз потрібне, — сказав Верислав.

— Саме те, чого я найбільше боюся! — огризнувся його друг. — Життя людей, власників цього приладу з дослідження душ, змінюється!

— На краще?

— Не знаю. Цього, на жаль, документи не пояснили. Протягом століть у переказах та легендах уривками згадувалося про існування такого дзеркала, але всіх їх об’єднує непевність матеріалу та твердження, що Свічадо Правди може бути одночасно у різних місцях. Залишається зробити припущення, що або їх, тих свічад, декілька, або радіус його магічної дії необмежений: може з’являтися де завгодно. Крім усіх вигадок, єдиний більш-менш достовірний опис цього предмету відноситься всього лише до початку чотирнадцятого сторіччя, для кого — Середньовіччя, а в Італії вже епоха Відродження розпочалася. Для істориків, це досить близько, майже вчора. Ні, радше, позавчора.

— Авжеж, у тебе завжди були вільні стосунки з часом, ти натура широка, — згідно хитнув головою Верислав. Друг пропустив зауваження повз вуха.

— Коли я глянув на ці записи, — сказав він, — в мене так само почала обертатися голова, як у тебе нещодавно.

— А що там пишуть? І хто саме?

— Одна поважна пані в літах, опікунка своєї молодої племінниці, яка власне й була попередньою, найбільш достовірною володаркою Свічада Правди.

— Для чого ж ця панночка використовувала його? Щоб підкоряти світи й народи, чи стежити за прислугою?

— Ні, лишень для того, щоб вдало обирати собі друзів та майбутнього чоловіка.

— Зачекай, тобто… слухай зараз же прийдуть наші й, мабуть, захочуть подивитися… і Діна… Ох, ні, я зовсім не бажаю перетворення наших зустрічей та своєї оселі на гадальний клуб!

— Отож бо, — підтвердив Улісс. — Я тебе прошу, не грайся з цією штукою та іншим не давай. Хай поки що думають, що цей антикваріат повинен спокійненько висіти на стіні та й по всьому. Нічого містичного! І так збігів доволі багато…

— Яких?