Розділ 6-2

— Це, якщо я не помиляюся, так зване Свічадо Правди, де, як вважали наші наївні та мудрі пращури, можна побачити власну душу і неможливо приховати жодної з потаємних думок.

— Ця річ, що, використовувалася для тортур? — намагаючись припинити обертання світу перед очима, спитав Верислав.

— Не знаю. Можливо й так. Але, швидше за все, для гіпнозу. Або, для самогіпнозу. Як тобі сподобався атракціон?

— Вражає!

Улісс засміявся.

— Ти ж не знав, що саме маєш побачити. А тепер уяви, ніби ти знаєш, що зараз маєш поглянути у чарівне свічадо, яке здатне висвітити всі потаємні думки. Як гадаєш, хтось міг встояти?

— То це не люстро якоїсь прадавньої красуні, а гадальне скло… гм, тобто, воно ж мідне… щось таке магічне, що його використовували поганські шамани?

— Типу того. У віках цим диво-диском володіли здебільшого правителі, які зажили собі славу наймудріших у світі. Тому й рекламна назва в нього Свічадо Княжни, це пов’язують з однією із доньок нашого Мудрого князя. Тоді, в одинадцятому сторіччі, такі мідні люстерка були у вжитку, хтось із княжен справді міг володіти подібним. Але це не має жодного значення. Головне те, що твоє свічадо набагато старше від нашого тисячоліття, воно абсолютно недосліджене, до нинішнього літа його вважали просто легендою, а коли наш інститут нарешті… то ти..!

— Уліссе, заспокойся, — попрохав Верислав. — По-перше, у мене в голові досі обертається карусель, а по-друге, хто тобі в інституті дозволив би так з себе і з археологічної цінності познущатися? Ти повинен бути вдячний мені, що маєш таку можливість.

— Я вдячний. От лише не знаю, в який бік насправді його слід крутити? Щоб лінії сходилися, чи щоб розходилися?.. Спробуємо ще раз?

Верислав енергійно затряс головою:

— Це вже без мене! Сам спробуй!

Улісс поплескав його по плечу.

— Отак, мабуть, сказав і той нещасний мільйонер, попередній власник свічада.

— Той мільйонер був напрочуд щасливий! — заперечив Верислав. — Йому в житті не довелося знати тебе! Так чому ж сам не хотів спробувати?

— Бо я знав, що повинно статися, — пояснив Улісс. — Експеримент не був би справжнім.

Верислав нарешті глянув на нього.

— Я теж майже знав, — тихо сказав він. — Все ж таки я бачив його уві сні. Тепер, може вип’ємо трохи?

Улісс погодився:

— Тепер можна. Але пам’ятай, незабаром прийдуть гості. Є дещо, що я хотів би пояснити тобі більш докладно з тих відомостей про свічадо, які здобув. А дещо може, гадаю, зацікавити і всіх нас. І саме нас — більше, ніж усіх, — загадково додав він, підводячись з дивана.

— Добре. А можна повісити цю штуку, як було, трохи вище?

— Вона ж твоя, роби, що завгодно, — широким недбалим жестом дозволив Улісс. — Раджу повісити так, щоб сидячи в неї не можна було заглядати, лише стоячи навпроти.

— Чому?

— Тобі ж самому так більше подобається.

— Так, — кивнув Верислав. — Але чому?

— Щоб не можна було зазирнути туди випадково, — знизав плечима Улісс. — Це й вияв поваги до історичного минулого цього німого всевидючого свідка, та одночасно й елементарна техніка безпеки.

— Згоден, щось в цьому є. В ньому все відбивається якось… по-іншому. Слухай, а ти сам віриш, що там всередині є деяка містика?

— Безумовно. Там всередині, — Улісс жартома постукав друга по лобі, — вона точно є. А мідна таця, це завжди лише мідна таця, повір історику. А золота — то завжди золота, щоб не казали.

— Смійся, смійся, — ображено мовив Верислав, наливаючи собі та Уліссові по маленькій чарці коньяку, — а на мене воно тепер завжди дивитися буде!

— Я вже казав, віддай до музею — позбудешся зайвих проблем.

— Не дам!

— От бачиш, а ще скаржишся…

Вони мовчки цокнулися та випили. Пішли до кухні готувати вечерю на п’ятьох.

Улісс розповідав, який страшенний кавардак здійняла серед усіх історичних кіл міста спочатку крадіжка, а потім продаж з аукціону найвидатнішої за останні десять років знахідки.