Розділ 6-1

— Я не вважаю, я переконаний. Бо на відміну від тебе, знаю, що за річ ми зараз тримаємо у руках.

— То просвіти мене, — з легким роздратуванням попрохав Верислав. — Ти ж обіцяв все розказати, а сам зник майже на місяць.

— Я працював саме над цим питанням, — пояснив Улісс. — І дещо знайшов. Скажи, сьогодні ти збираєш людей?

— Так.

— Всі наші будуть?

— Борис обіцяв, Отто сказав: "можливо", це значить — навряд чи, а з Діною я ще не розмовляв по приїзді.

— Діночка мені зателефонувала, — похизувався Улісс. — Сьогодні ввечері вільна. Отже, я її запросив.

— Хто б сумнівався! — пошепки пробурмотів Верислав. — Скрізь ти встигаєш!

Улісс прискіпливо оглянув результати їхньої праці. Свічадо вже не скидалося на подряпаний щит, ні в кого більше не виникало сумніву, щодо його призначення: це було таки люстро, ні що інше, не зважаючи на безліч рядів химерної спіральної насічки, яка "дряпала" всю поверхню, нагадуючи річні кільця на зрізі товстого дерева.

— Досить. Давай спробуємо повісити, — сказав Улісс.

Він узяв мотузку, явно тимчасово не дуже старанно зачепив її за кільчасті вушка, а потім вдвох з Вериславом вони віднесли свічадо до кімнати.

— Ввімкни світло, — звелів Улісс.

— Навіщо така довга мотузка? Воно висітиме зовсім низько.

— Не низько. Крути.

— Як?

— Звісно як, наче штурвал. Спробуємо проти годинникової  стрілки.

— Навіщо?

— Крути!

Вони почепили мотузку на гачок вище від краю килима, попід стелею, а самі стали обертати свічадо проти годинникової стрілки. Мотузка скрутилася, немов на пусковому механізмі катапульти. Улісс притримував важкий диск за край, щоб він не почав обертатися у зворотній бік.

— Дивись.

Аж тепер Верислав нарешті, не похапцем як раніше, а по-справжньому побачив своє відображення у мідному озері. Мідь наводила на риси обличчя цікаву ретуш: лице видавалося укритим рівною засмагою, всі контури окреслювало яскравіше, аніж раніше веселкове сяйво. Навіть навкруги вій миготіли райдужні іскри, наче від яскравого сонця.

— Дивись на себе та мовчи, доки я не скажу, — знову почув він голос Ула, наче той долинав десь іздалеку.

— І що я побачу? — спитав Верислав.

— Ти ж хотів атракціон, — посміхнувся його друг. Та відпустив край свічада.

Важкий мідний диск ворухнувся. Повільно поплив по колу, наче карусель, що тільки-но вирушає в казкову подорож. Орнамент на рамці побіг, звиваючись та зливаючись лініями, а відображення, звісно, повинне було залишитися на місці. Так Верислав думав… Але від повільного обертання (Улісс притримував край, регулюючи швидкість) ожила та закрутилася тонка, мов павутиння, спіраль на поверхні свічада. Верислав бачив себе наче у відриві від кімнати, в якомусь вирі, де сходилося вихорами яскраве світло лампи, та й сам він, здавалося зараз порине кудись вглиб, вглиб, в…

— Що бачиш?

— Затягує, — відповів Верислав. — Може, досить?

— Дивися, поки можеш.

Рамка злилася в одне нерівне широке колесо з розмазаними в повітрі краями, наче пропелер. Свічадо оберталося дедалі швидше. Світло блимало в ритмі пульсу, а той Верислав, який стояв та дивився з потойбічного світу задзеркалля, стояв непорушно та ніяк не міг відвести очі від свого двійника, хоча той вже ладен був затулити руками обличчя, аби лише не бачити себе у вихорі дивного танку світла, тіней і цієї безжальної лінії, яка згорталася гадюкою, затягувалася і затягувалася, наче зашморг на шиї.

І раптом усе скінчилося. Диск кілька разів ліниво обернувся в інший бік, від чого Верислав мало не втратив рівноваги, та став.

Верислав нарешті закрив обличчя долонями та опустився на диван. Улісс тихо сів поряд.

— Приблизно так, — сказав він.

— Що це було? — тихо вимовив Верислав, не озираючись на свічадо, яке висіло над їхніми головами, мало не торкаючись маківок.

— Приблизно так використовували цю штуку усі минулі віки, — спокійно пояснив Улісс.