розділ 5-5

Колись, одразу після повернення з армії, Борис надумав йти у монастир (з невідомих причин, але точно не через нещасне кохання). Вступити він в братство не вступив, але на згадку про "духовне" минуле за ним лишилося у дружніх колах прізвисько "брат Макітрус". Борис проти цього не заперечував, але подробиць свого рішення, а також його раптової зміни так і не розповів. Брат Макітрус був вельми атлетичної статури, дуже широкий у плечах, просто незрозуміло яким чином Верислав раз за разом міг перемагати його в боротьбі. Вважалося, що брат Макітрус до нестями закоханий у Діночку, але приховує почуття. Це був постійний привід для жартів, а коли Діна втрачала терпець та гаряче заступалася за мовчазного кучерявого Бориса, це лише підливало олії у вогонь.

Місце Атоса, високе та недосяжне як верхівка гори (бо Улісс не забув нагадати, що це і є назва гори), лишалося вільним. Справжнім Атосом для компанії міг бути лише Отто, та сам він казав, що у ньому вони швидше вбачають ворога, кардинала чи ще когось. Справді, Отто Вовка з обличчям хитрого сорокарічного лиса від історичного кардинала Ришельє відрізняло лише те, що замість червоної шапочки на маківці в Отто була сім’я та двоє гарненьких діточок.

Думки Верислава знов перервав різкий телефонний дзвоник. Він по самому звуку здогадався, що це йде розплата.

— Привіт, Уліссе, що гарного скажеш?

— Я зі зрадниками не розмовляю, — сказали у навушнику, — але можу тебе вислухати, якщо бажаєш. Чого ти мене шукав?

— Лаятися будеш, не скажу нічого.

— А я сам усе знаю.

— Тоді… тоді ніколи не дам потримати в руках.

— Умовив, їду. Що ти ще хотів знати?

— Я… слухай, будь другом…

— Ти не знаєш, про що просиш, — льодяним тоном урвав його Улісс на тому кінці дроту. Верислав вирішив не звертати уваги.

— Ти не міг би привезти щось почитати про цю річ?

— Чому ж ні? Привезу.

— Правда? — Верислав зрадів і одночасно здивувався з такої поступливості друга. Але він добре знав Улісса і розумів, що тут щось неспроста.

— Коли ти будеш?

— Заїхати до гастроному треба?

— Та начебто все є… Слухай, якщо тобі стане від цього легше, то заїдь одразу по юриста, складемо заповіт, що я передам, в разі моєї смерті, цей неоціненній скарб… куди скажеш.

— А в господарчі товари заїжджати? — беземоційно спитав Улісс.

— Навіщо? — здивувався Верислав.

— По сокиру. Щоб мені не довго було чекати, доки заповіт вступить в дію.

— Ну це вже… це вже твої справи, як хочеш. Краще скажи, чим можна почистити таку мідь?

— Не чіпай його без мене, вандал! Я зараз буду! — Ул гримнув слухавку на важелі так, що Верислав відчув це навіть крізь гудки.

"Ага, злякався, — промовив сам до себе Верислав, задоволено посміхаючись. — Так тобі й треба".

Він попрямував у кухню, підготуватися до зустрічі гостя. Від дверей озирнувся на свічадо. В ньому крутилася спіраль світла, мабуть гра сонячних променів на кільцевих насічках створювала такий ефект, або це відбивався рух вересневих хмар за вікном.