Розділ 5-4

Трималися разом вони вже більше десяти років, утворюючи своєрідний "клуб одинаків".

Троє ледачих, але вигадливих за необхідності мушкетерів, та прекрасна дама — Діночка Шольцева, яка в компанії виконувала роль в жодному разі не Констанції, королеви або міледі, а справжнього д`Артаньяна. Так, Діана Анатоліївна була єдина (окрім Отто), хто міг розворушити усю компанію та надихнути її хоч на якісь активні дії: від миття посуду до виїзду на тиждень у гори на зимові свята.

Струнка, висока, темнокоса (усі інститутські роки вона носила зачіску а-ля Мірей Матьє, а зараз відпустила довге волосся, увесь час погрожуючи підстригтися), Діна справляла враження енергійної, впевненої в своїх силах, молодої, гарної та за власним бажанням незаміжньої. Клопоту вистачало із власноруч створеною фірмою з дрібного дизайну та аранжування приміщень живими та штучними квітами (причому, живим вона віддавала перевагу, але працювала здебільшого навіть не зі штучними, а з "альтернативними матеріалами", тобто з декоративним камінням, лісовими корчами, шкіряними та скляними прикрасами і таким іншім, що взагалі не нагадує квіти). Це коштувало чималих сил.

Діночка казала, що брати на себе ще й догляд за чоловіком для неї занадто, тобто їй вистачає домашньої самореалізації у колі трьох абсолютно нікчемних чоловіків. Всі інші її знайомі — ще гірші за цю незрівнянну трійцю, а надія зустріти справжнього чоловіка в неї ще жива, але шансів приблизно стільки ж, як на зустріч із Сніговою Людиною. То, можливо, саме за нього вона колись і вийде. Якщо таки зустріне.

— То ось чому ти нас весь час, як тільки сніг випаде, у гори тягнеш! — зрозуміли її друзі. — Все, край, більше на нас можеш не розраховувати. Їздитимеш віднині сама.

Але здійснити свою погрозу вони так і не змогли, бо без Діночки жодних гір самі собі зорганізувати не вміли, а принаймні до мрій про здоровий спосіб життя Діна їх таки привчила.

Сам Верислав у компанії був скоріш за все Портосом, мав досить-таки помітне пивне черевце, спокійну вдачу та, що б не казали заздрісники, неабияку силу. Верислав впевнено тримав першість в їх компанії на змаганнях з армреслінгу. Він не був велетнем та ненажерою, на відміну від справжнього Портоса, і взагалі ставився до всього в житті помірковано, принаймні, він сам так вважав.

Середнього зросту, міцної статури, круглолиций сіроокий брюнет з дуже короткою борідкою яку все погрожував відпустити, але так і не відпускав. Він не з тих, хто вважає свою зовнішність невідповідною до своєї тонкої духовної організації: сам себе пан Уварчук вважав саме таким, простим, врівноваженим, практичним хлопцем, який всього в житті домігся сам і ще чогось може досягти, якщо забажає.

Єдине, що в житті він вчасно не зміг передбачити, це всі наслідки того нещасного дня, коли вчителька у школі посадила його, нормального середнього трієчника на одну парту з відмінником Олесем Дісеєвим, темну (точніше червону) пляму на репутації якого становили постійні догани за поведінку.

Олесь Дісеєв, якого змалечку всі, навіть власні батьки звали Одіссеєм, не лише за вдалий збіг імені з прізвищем, а й за "хитромудрість", був янголятком із сотнею веселих бісенят в очах. Ще задовго до вступу в університет на історичний, десь з третього класу він знав (і всім пояснив) що "Одіссей" і "Улісс" одне й те саме ім’я. За цю надмірну освіченість він і отримав своє прізвисько, яке потім помандрувало за ним в університет, а тепер законно прописалося в історичному інституті, де Олесь Миколайович захистив дисертацію на якусь дуже складну міфологічну тему й там-таки працював зараз.

Цікаво, що кожен з його колег чомусь вважав себе (а не Гомера) автором цього професійного прізвиська пана Дісеєва. Та самого Улісса це не зачіпало.

Високий, на голову вище Верислава, щоправда, дуже стрункий, з поривчастими рухами, він вважався красунчиком, улюбленцем усіх навколишніх дам, незалежно від віку, та впевнено посідав у компанії місце Араміса.

А ось це якраз дуже зачіпало гордість Улісса, бо сам він, звичайно ж, вважав себе лише д`Артаньяном. Безперечно, зовнішність давала йому для того всі підстави, але характер у нього (на думку друзів) був не такий незламний як у відчайдушного гасконця. Щоправда, на свій захист Улісс наводив доказ, що сам славетний д`Артаньян також не зробив (у всякому разі до сорока років) блискучої кар’єри, якої, безперечно, цілком гідний. А Уліссу лише тридцять один, у нього ще все попереду. До того ж, в межах свого інституту він був "талановитим молодим ученим", а приятелям-бізнесменам платив за всі глузування неприступною іронією або віршованими дражнилками-епіграмами, до яких здавна мав великий хист.

Якби справедливість, бодай номінально існувала в світі, за Араміса вважався би кузен Верислава Борис Макітра. Технар за фахом і за складом характеру, він працював у одному з філіалів "Вернигори" в Підгір’ї. Але приїздив до столиці досить часто, у справах, а також, щоб просто побачитись із друзями.