Розділ 5-3

— Не треба мені Місяця, — ображено сказав йому Верислав. — Вовк, ти й є вовк. Хижий та неромантичний. Добре, забудь, я сам знайду, якщо схочу.

— Та спитаю вже, тільки не плач, — пообіцяв Отто.

А коли помічник директора компанії "Вернигора", яка успішно займалася виготовленням та продажем твердосплавних коронок для бурового інструменту, геній адміністрації та король міжнародних угод (в тому числі із японськими колегами) Отто Вовк щось обіцяв… Отож бо. Без дотримання слова нема довіри у бізнесі, а значить не буде й серйозних партнерів.

Минуло лише три тижні, і ось вже Верислав зміг не лише побачити, а й придбати свій фантастичний "раритет" на аукціоні.

Дома, тримаючи у руках матеріальне втілення свого сну, як слід його роздивившись, Верислав на жодну мить не відчув розчарування або жалю за кинутими на вітер грошима. Він відчував, що в руках у нього ключ до таємниці, яку він вже давно мріяв розгадати, але як працює цей ключ, він і гадки не мав.

Свічадо було тьмяне і темне. Гладеньке, але не блискуче. Складалося враження, що це таки екран, але як його засвітити, хто знає? Відображення предметів були не те щоб нечіткі, а якісь дивні: навколо кожного відображення пливло імлисте веселкове коло, наче гало навколо сонця або місяця в напівхмарну погоду.

"Хочеш не хочеш, телефонувати доведеться, — сказав сам собі Верислав, відклавши важкий диск убік, на диван. — Без Улісса тут не розібратися, хоч Отто правду каже, він як дізнається, мене вб’є. То й що, спочатку вб’є… а потім зацікавиться, не відірвеш. Йому аби лише щось старовинне повивчати, хлібом його не годуй".

Зітхаючи і розуміючи, що неприємної розмови з давнім приятелем не оминути, Верислав накручував диск телефону, теж ретро, зробленого під початок ХХ сторіччя. Такий стояв у "кабінеті", тобто у Пляшковому Горлі на столі. Радіотрубка валялася десь. Коли потрібно, її нізащо не можна знайти.

— Перепрошую, це сто тридцята кімната? Пан Олесь Миколайович на місці? Ах, на нараді… то він ще й працює… Так, Людочко, це я, кому він ще потрібен. Коли буде? То хай зателефонує, я вдома. Так, так, а тобі втроє щастя та гарного чоловіка. Я? Та що я, в тебе ж під боком такий красень та ще й такий працьовитий, просто жах... Добре, добре, перекажи. Бувай.

"На жодну нараду ви, звісно, не поїхали, пане хитромудрий Уліссе, а мабуть вже дізналися про торги у "Суперплазі". Отто казав, там вже паслася принаймні половина вашого інституту. Ймовірно також, що в нас дещо спільні інформаційні джерела, бо Вовчик, здається, таки злий на мене, міг розказати. Точно міг. Тоді, мабуть, телефонувати марно, Ул вже мчить сюди галопом. Можна подумати над тим, щоб звести хоч якусь барикаду в коридорі, а можна й одразу його впустити. Ні, варто все ж таки спробувати владнати справу миром".

Верислав попрямував до бару та оком генерала, який перед наступом проводить ревізію вишикуваному війську, оглянув запаси коньяку. Було ще трохи "Метакси", трохи "Наполеонівського" та майже непочата пляшка "Підгірського". З такими бойовими силами можна зупинити будь-якого неприятеля, навіть, якщо він зупинятися не бажає, бо дуже розгніваний.

Ожив та задзеленчав телефон.

— Так, слухаю. Борисе, це ти? Надовго приїхав? Як завжди? Та ні, непогано. Сьогодні ввечері чекаю у себе. Коли? Та, коли зручно, десь о шостій. Що? Нічого особливого, приїдеш — дізнаєшся. Так. Все. Чекаю.

Значить, Борис приїхав, Діночка хоча й мовчить, але відомо що повернулася, отже, сьогодні ввечері вся компанія буде в повному складі, це добре. В присутності Діни всі вони намагаються вдавати з себе джентльменів, особливо Улісс, тож його кровожерним планам, якщо такі будуть, не судилося здійснитися саме сьогодні.

Більш-менш із легким серцем Верислав повісив своє надбання на протилежну стіну. Причому  не в центрі килима, а ближче до лівого боку та дуже високо, мало не на верхньому краї, тож лежачи чи сидячи навпроти на дивані не можна побачити своє відображення, хоч як намагайся. Саме це він тепер і спробував зробити. Тепер свічадо висіло так само, як уві сні та й ефект був той самий: себе Верислав в ньому не бачив. Це й добре, бо тепер у мідному колі відбивалося світло з вікна, й на темно-вишневому тлі килиму наче озеро серед пустелі з червоними пісками в золотавому надвечірньому сонці засвітилося мудре прадавнє око…

*****

У Верислава Уварчука багато знайомих, особливо по роботі; зустрічався він з багатьма людьми, але вважалося, що таланом справжньої відкритої безтурботної комунікабельності його персона не відзначається. Він нелегко сходився з незнайомими людьми, тобто сходився, але підпускав їх до себе лише до певної внутрішньої межі. З роками друзів не ставало більше, але дружити по-справжньому Верислав умів. До його компанії, тобто до їхньої спільної компанії, оскільки ватажком її Верислав не був, входило колись троє, а тепер четверо, а якщо пан Отто Вовк виявляв милість до молодіжного товариства, то й п’ятеро друзів.