Розділ 5-2

Там уже прижилося кілька африканських списів, маска індіанця з народу інків, привезена Улом з Мексики, дрібні єгипетські сувеніри та маленький старовинний арбалет — несправжній, гарна сучасна копія, — такі іграшки для дорослих, іспанського виробництва, ставали дедалі популярніші. У коридорі біля великого дзеркала Верислав повисів такий самий декоративний комплект: щит з мечем та набір лицарських лат, подарований друзями на минулий тридцять другий день народження.

Але нове, тобто, насправді старовинне свічадо… то інша річ. Поціновувачем старовини Верислав себе ніколи не вважав. Тим більше не любив марно витрачати гроші. Була в нього схильність до економії, любов до звичних у побуті старих речей, але до антикваріату — ніколи.

Розмови про історичні цінності та важливі археологічні знахідки, якими часто розважав друзів Улісс, історик за фахом, Верислава теж не надто захоплювали. Не так, щоб ставитися до цього серйозніше, ніж до смачної страви. Та в жодному разі не серйозніше, ніж до бізнесу! Ця дивна пристрасть, невідомо звідки з’явилася десь із місяць тому, та, як розраховував Отто, який, добре знав свого шефа та молодшого друга, повинна скінчитися тієї миті, як Верислав отримав бажану "мідну тацю". Страшенно дорогу, дещо екзотичну і загалом непогану з точки зору оздоблення інтер’єру, але цілковито безглузду, як капіталовкладення.

Почалося все досить невинно: Вериславу наснився сон, як всі вони своєю дружньою компанією ніби поїхали за місто, а потрапили чи то в інший час, чи просто на фестиваль старовинних костюмів. Там були лицарські поєдинки, прекрасні дами та усілякі розваги у тому ж дусі, трохи схожі на павільйони атракціонів у парках їхнього дитинства. А потім, невідомо як, Верислава занесло у той темний лабіринт, де на стіні висіло мідне око.

Воно світилося м’яким таємничим світлом. Подивитися в нього здавалося найбільш захоплюючим атракціоном, але було чомусь дуже страшно. Чи тому, що у цьому сні він був ще хлопчиком, чи з іншої причини, але кругле дзеркало висіло дуже високо на стіні, так високо, що Верислав не зміг до нього дотягнутися. А потім так повторювалося ще кілька разів. Ця кімната з парку атракціонів дивним чином примудрялася вплітатися в будь-який сон, незважаючи на його попередній зміст. Не кожну ніч, але все ж таки з’являлася вже кілька разів.

Верислав розповів про свій сон на одній з вечірок, де завжди збиралися вони тісним колом друзів. Здається це було, коли Діна повідомила, що їде в Італію майже на місяць у справах своєї фірми. Посміялися, побажали Діночці не закохатися до нестями в якогось Ромео, бо скорбота в їхній компанії від такої втрати набуде розмірів справжньої катастрофи, посиділи як завжди до ночі та й розійшлися. А сон повернувся знову.

Мимохідь зазирнувши в одну з історичних Уліссових книжок, під час випадкового візиту до нього на роботу, Верислав побачив на кольорових вклейках бронзові та мідні старовинні прикраси знайдені в курганах Полянського степу. Знову, вже зовсім в іншій атмосфері згадав уголос про загадкове світле око, що світилося наче екран на стіні. Улісс зацікавився можливістю відшукати подібне серед музейних експонатів. Він просив намалювати якомога точніше, що за штуку бачив Верислав уві сні. Той приблизно пригадав розмір, колір, візерунки вздовж краю. Хоча річ зі сну видавалася примарною, нереальною, змалювати її було доволі складно, але це напевне щось пласке, блискуче, кругле, мідне чи бронзове. Глянувши на малюнок, Улісс не на жарт розхвилювався. Він нічого не став пояснювати, але обіцяв провести власне дослідження та повідомити пізніше, якщо він про щось довідається.

Верислав майже забув ту бесіду, коли Отто, який уже якось дізнався про всю цю історію, жартома запропонував Вериславові, якщо вже він такий поціновувач старовини, знайти на ринку чорної археології свій примарний скарб у натурі, та заспокоїтися нарешті. Верислав відповів, що думка не така вже й погана, але шукати "те, не знаю що" не дуже легка справа, а в нього є справи набагато важливіші за дитячі забавки.

Та коли через тиждень Улісс приніс закордонну газету і приблизно коротенько перевів статтю про скандал із загадковим зникненням скарбів Полянського степу, віднайдених влітку експедицією добре їм всім знайомого історичного інституту, а серед побутових предметів там знаходилося велике мідне люстро, відоме за документами археологам, як Свічадо Княжни, але не бачене досі ніким, і поки не заявленим до жодної із світових експертних комісій, тоді Верислав насправді втратив спокій. Йому так хотілося на власні очі побачити цю річ, що він, трохи соромлячись своєї фантазії, попрохав Отто розвідати, чи не з’являлося, бува, в когось з приватних колекціонерів, можливо, й зарубіжних, такого люстерка?

— А Червоненьку Квіточку тобі, дитинко, з-за моря не привезти? — саркастично запитав Отто. — Ти ж тільки свисни, я зараз кораблі виряджати так і побіжу! Чи, може, ще Місяця з неба зняти? Не проблема, але зваж, скільки коштуватиме нам судовий процес з Америкою. Вони ж його всього вже поділили та по шматочках продають!