Розділ 4-6

Посередині кімнати стояв довгий стіл, за ним і вели розмову суперники в боротьбі за серце господарки будинку.

— Зручно влаштувалися, — оцінив Едесь. — З новосіллям вас, пане лицарю.

— Красно дякую, пане поете. То що, розповідайте, чим у вас зустрічають шукачів пригод. Що то за вигадка із турніром?

— Це не така вже й дурна вигадка, як ви мабуть, вважаєте, — заперечив Едесь. — Панна Лукіміна ніколи не була обділена увагою, але коли чоловіків так багато, обирати важко, погодьтеся.

— Ще важче обирати, коли нема нікого навкруги, — посміхнувся сер Х’юберт, п’ючи пиво. Едесь, видно, трохи нервував, бо лише пригубив кухля та й забув про нього, відставив убік.

— Можете не вірити, то ваше право, але попереджаю: багато хто за велінням прекрасної хазяйки після першого ж вечірнього прийому, які тут відбуваються мало не щодня, назавжди полишає надію завоювати її серце та цей будинок. Більше вони не з’являються. Сподіваюся, ви не заплатили за кімнату наперед, пане?

— Звісно, заплатив.

— Це нерозважливо з вашого боку. Бо ввечері наша прекрасна діва або дозволить вам з’являтися на наступних посиденьках, або ж ні. Тоді всі намагання її переконати марні.

— У вас це вийшло, — зауважив сер Х’юберт.

Едесь глянув на нього без усмішки:

— У мене була абсолютно інша причина для відмови. Лукіміна не насправді не хотіла мене бачити, а лише не хотіла бачити у вечірньому товаристві. Це дуже різні речі. А іспит на щирість я пройшов мало не найперший, бо дуже давно знайомий з панною, від самого дитинства.

— Який іспит?

— Батько панни Лукіміни, ви мабуть чули, був у королівському війську.

— Так, чув.

— Із своїх подорожей у Полянському степу він привіз багато цікавих речей, але найцікавіше — Свічадо Правди, як його ми називаємо. То велике мідне старовинне люстро, геть кругле, з таємничими візерунками по краю. Хто в нього дивиться, бачить не себе, а саму свою душу, її сутність. Звісно, стоячи поряд, прекрасна панна може дізнатися, хто та з якими намірами прийшов у її дім. І якщо вже зачинить перед вами двері, то всі благання марні. Те свічадо не обманеш.

— Тобто, ви натякаєте на той факт, що приходять у гості багато людей, але жоден довго не затримується? — спитав сер Х’юберт.

Едесь ствердно хитнув головою і взяв кухля.

— А що бачили в тому свічаді ви?

— Хай вас більше обходить, що саме побачите ви, пане лицарю.

— Це випробування єдине, чи є ще? — вдаючи безтурботність, уточнив сер Х’юберт.

— Подальші випробування призначає сама панна, в залежності від того, що їй спаде на думку за вечерею та в якому вона буде гуморі. Але що це буде, й чи взагалі запросять вас до столу, цього я наперед знати не можу. Бажаю успіхів, мені вже час іти.

Коли Едесь встав, він трохи затримався, бо цієї миті з горішньої кімнати до товариства спустився брат Наум. Виглядав він тепер справді неабияким конкурентом двом молодим панам, про що Едесь йому і сказав. Побажавши успіху та висловивши надію зустрітися ввечері, поет пішов, залишивши сера Х’юберта і брата Наума у їхній новій оселі.

— Послухай, брате, що розповідає пан Едесь, — одразу ж звернувся до Наума лицар. — Він був такий люб’язний, що попередив нас: його запрошення перепусткою за стіл прекрасної панни та в коло її шляхетних друзів слугувати не може. Потрібно ще пройти випробування.

— Яке випробування? — з острахом спитав брат Наум.

— Якесь чудернацьке: подивитися в люстерко та сказати, що ти там бачиш.

— В яке люстерко? — обмираючи, прошепотів учень відлюдника.

— Не знаю, начебто в якесь старовинне, велике та мідне. Та не бійся, брате Науме, це якісь казки, чи просто жарт примхливої панночки. Нема чого боятися, поглянути у вічі самому собі — не найстрашніша річ. В усякому разі для нас, молодих та відчайдушних парубків. Ковтни, пиво добре.

— Ні, — твердо відповів брат Наум. — Нікуди я дивитися не хочу. В таке грайтеся без мене.

— То ти в це віриш? — здивувався сер Х’юберт.

— Не лише вірю, я вже таке бачив. Це випробування — без мене!