Розділ 4-5

— Можна не помічати один одного, можна зневажати, але зустрічатися нам доведеться, де ж подітись, то краще бути знайомими, якщо вже будемо разом обертатися на одному колесі тортур. Дозвольте відрекомендуватися, мене звуть Едесій Сташевич, студент нашого славного університету. Не Сорбонна, але професори в нас непогані. А ви, панове, бачу, здалеку прямуєте?

— Я то лише з Гори, — брат Наум міцно потиснув простягнуту руку, — Наум, моє ім’я. А ось пан лицар справді мандрівник, мало не весь світ об’їхав!

— Сер Х’юберт де Круа-Глорієн, — бретонець злегка вклонився і теж потиснув руку суперникові. Едесь був навіть вище його зростом, але більш делікатної статури, з тонким гнучким станом та тонкими руками, затягнутими у вузькі чорні рукави камзолу із пишними сліпучо-білими манжетами. З розумним і хитрим худим лицем без вусів, темноокий, з шовковим темним волоссям, досить довгим за європейською романтичною модою. Такий собі придворний поет, але зараз без жодного флеру замріяності в очах. Дивиться прямо і насмішкувато.

— Пане лицарю, у вас лише один важкий меч, чи знайдеться зайвий?

— Для чого?

— Якщо мені доведеться викликати вас на герць, попереджаю, в мене такого меча немає, і позичити нема де.

— Дуже добре, пане Сташевич…

— Можна "Едесь". Навіщо зайві церемонії перед вірною смертю?

— Навіщо вони мені? Чи вам?

— Нам усім.

— Згоден з вашою пропозицією, — кивнув сер Х’юберт. — Гадаю, зможу позичити вам свій меч, а собі встигну знайти новий, хоч я ще нікого в вашому місті не знаю, та це не стане на заваді. Можете вже вважати меч своїм, як тільки він вам знадобиться. Але за однієї умови: ви дістали запрошення на прийом у панни. Хоча воно коштувало вам багато сил, ми в захваті. Так, брате Науме?

— Так, пане.

— То чи не буде ваша ласка, пане Едесю, запросити на цю вечерю й нас, як своїх добрих друзів?

Поет засміявся.

— Відмовити я вам не можу, а погоджуватися не хочу, що ж робити!? — весело вигукнув він. — Де ви зупинилися?

— Та, ніби, в цьому домі, де живуть такі гостинні та прекрасні панни, — відповів сер Х’юберт. Йому дуже хотілося побачити, наскільки швидко Едесева усмішка зникне, але вираз його обличчя не мінявся, поет лише підняв ліву брову.

— Тут? Меткі ви хлопці. Бачу, ми зробили розумно, що одразу потоваришували. Ви, я сподіваюся, чули: початок о шостій. Чи знаєте ви правила турніру?

— Ні, й гадки не маємо. Як ви, пане, вже помітили, ми тут віднедавна, — сказав брат Наум. — Можливо, вам не складно просвітити нас?

— А ви, пане ченцю, теж у грі?

— На жаль, я не чернець, а лише майбутній чернець, — спокійно пояснив брат Наум. — Тож, хоча схильності до ігор я не маю, але й перепон жодних для своєї участі не бачу.

Едесь мовчки знизав плечима, мовляв, що тут можна заперечити, грайтеся собі на здоров’я.

— Знаєте що, шановний, — раптом сказав сер Х’юберт. — Ходімо з нами. Ми ще не бачили своїх апартаментів, та все одно запрошуємо вас у гості. Посидимо трохи, ви зможете докладно розповісти нам про всі умови. Згода?

— Нечемно відмовлятися від такої принадливої пропозиції, — кивнув студент-поет. — Згода.

*****

Розрахунок сера Х’юберта знову виправдався. Добродійка, яка пообіцяла кімнату скромному ченцеві, звісно, знала пана Едеся і ставилася до нього з материнською ніжністю. Але дуже зраділа, дізнавшись, що не цей невгамовний хлопчисько буде жити в неї, а справді майбутній чернець та ще поважний молодий чужинець, справжнісінький шляхетний лицар. Таких пожильців кухарка ще не бачила і радо впустила їх до апартаментів свого сина, ще й допомогла зручно влаштувати Мельхіора у панській стайні, бо конюхом був її чоловік.

Знайдене так вдало помешкання — то була велика двоповерхова кімната. З основної кімнати, що правила за вітальню, їдальню та спальню, вели сходи нагору в маленьку комору, яка могла за бажанням буди другою спальнею, кабінетом, або гардеробною. Там на столі стояло велике чотирикутне люстро, трішки потьмяніле від часу, якому могли позаздрити світські дами. Тож брат Наум одразу ж піднявся нагору, приміряти своє нове вбрання. Сер Х’юберт та Сташевич залишилися внизу й замовили по кухлю пива та легкої закуски на трьох.

Кімната була досить світла, хоча й розташована наполовину нижче від рівня вулиці. Рядок вузьких довгих віконець аж під стелею, давав досить світла. Час від часу їх затіняла швидка подвійна тінь коліс, коли повз вікон торохкотіла карета чи візок.