Розділ 4-4

— Твої друзі не свідки, а підкуплені шахраї, а ти — най-най-набридливіший нахаба в світі!

— Та причина цього лише в твоїй жорстокій красі. Ти згодна?

— Зі своєю красою — цілком, а запросити тебе — НІЗАЩО!

— Тоді так…

Ти жорстока, ти підступна,

Все одно люблю тебе я!

Марно в’янеш ти від смутку,

Моя білая лілеє!

— Я в’яну, переважно, від твоєї дурості! — затуливши вуха голосно промовила панна.

Моя дурість, незрівнянна,

Лише в тому, що люблю-ю-ю!

Як мене ти не запросиш,

Піду в річці утоплюсь!

— Топися на здоров’я! — відповіла Лукіміна і озирнулася. — Добре, ти застосовуєш грубу силу, то й я теж можу викликати на допомогу важку кінноту! Тітонько, тут Едесь бажає вам щось сказати, мабуть препросити за минулий прийом…

Вона зникла з балкону, а замість прегарної дівчини з кімнати вийшла огрядна тіточка в темному вбранні, оздобленому великою кількістю стрічок та бантів. Із найсуворішим виразом обличчя вона піднесла до ока лорнет і через нього глянула на юрбу молоді під балконом.

За знаком свого ватажка, всі студенти низько вклонилися, чемно та злагоджено, немов під час балу.

— Доброго здоров’я достойнійшій пані Леонідії, — побажав поет. Під час поклону він встиг підняти з землі капелюха і зараз тримав його біля грудей. — Чи буде ваша ласка прийняти скромну нашу пошану, яку ми могли висловити лише піснею?

— Хіба вона була адресована мені?

— Для кого ж іще, пані Леонідіє, міг я співати? — щиро здивувався Едесь. — Хіба в домі є хтось більш гідний нашої уваги?

— Чому ж ти співаєш під вікнами моєї небоги, а не постукав у двері, як усі люди?

— Та в двері ж мене не пускають!

— І правильно роблять! — відрізала пані Леонідія, але не було помітно, щоб вона справді сердилася на цього хлопця. — Ти відганяєш від Лукіміни усіх достойних наречених.

— Достойні мене б не лякалися, якщо вони таки достойні! — серйозно відповів поет. — Добре, пані, якщо ви дозволите мені прийти сьогодні, то побачите, як я вмію мовчати.

— Ой! — сплеснула руками тіточка. — Невже я доживу до такого рідкісного видовища? Едесю, синку, я тебе знаю від народження, ти жодного дня в своєму житті ще не мовчав довше трьох секунд, якщо не спав!

— Я виправлюся.

— Важко повірити, але чути приємно. Добре вже, приходь о шостій. Але за умови, що до того часу тебе ані видно, ані чутно не буде!

— Ваш раб, ясновельможна пані! — хлопець знов схилився у низькому вишуканому поклоні.

Пані Леонідія із сумнівом похитала головою. На її обличчі виразно читалася фраза: "Ах, літа молоді, що з вас взяти! Не знаєте ви, як швидко плине час".

Сувора тіточка вже зникла з балкону, Едесь відійшов до рогу будинку та попрощався із своїми друзями-спільниками, подякувавши їм за допомогу. Тут він помітив ще двох спостерігачів усієї сцени під балконом. Пильно вдивившись в їхні обличчя, кивнув їм, наче знайомим, яким він не дуже радий, та хотів пройти собі повз них.

— Даруйте, пане, — звернувся до нього сер Х’юберт. — Це дім Лісовських?

— А ви ще маєте сумніви, шановні добродії? — питанням на питання не дуже привітно відказав той.

— Чого це ви дивитеся на нас, наче на злодіїв? — спитав його лицар. — Адже цей скарб ще не належить вам одному?

— Який скарб?

— Її серце.

Поет невесело всміхнувся. І простягнув руку для знайомства.

— Я так одразу й зрозумів, що ми брати в нещасті, — вже веселіше сказав він.