Розділ 4-3

— Цікава манера компліментів в цього хлопця, — пошепки промовив сер Х’юберт, коли вони з Наумом зупинилися неподалік і з цікавістю спостерігали цю сцену.

— Так, одразу видно, що людина освічена, — серйозно погодився брат Наум.

— Ще й як освічена! Можна подумати, він навчався на Півдні Франції.

— А це погано?

— Це найвища оцінка, друже, але для нас погано. Це — конкурент.

— Я бачу.

— Ні, це серйозна перешкода. Прилюдно сміятися зі свого кохання може собі дозволити лише дуже сильна людина.

— О діво, біла мов лілея чорного єгипетського Нілу, — не припиняв лементувати молодик, задерши голову, так що його темна чуприна полоскалася у теплому повітрі, — О мила моєму серцеві жорстока красуне, вийди хоч на хвилинку, бо якщо ти не вийдеш, то я можу й заспівати!

— Ні, тільки не це!

— Давайте, хлопці, — подав він знак своїм друзям.

Ті заграли відому севільську серенаду "Paloma mіa",* яку сер Х’юберт аж ніяк не сподівався почути в цьому далекому краї. Щоправда, він почув лише її мелодію, яку вправно грали на трьох гітарах, бубоні та дерев’яних кухлях замість кастаньєтів друзі хвацького молодого студента, а сам він заходився виспівувати імпровізовані вірші, які, було зрозуміло, складав лише зараз, жодного разу не збившись із ритму пісні.

"Моя голубко луноока,

За що тебе люблю — не знаю са-а-ам!

Тебе побачити бажаю,

За це, що хочеш, те й віддам!

А як нічого я не маю,

То вийди, мила, задарма,

Бо трохи ще позволікаєш,

А вийшла — вже мене нема!

В нього, мабуть, був гарний голос, приємного оксамитового тембру, але хлопець намагався співати якнайгірше, у блазнівський манері, чимдуж приховуючи те, що він взагалі вміє співати. Та попри всі старання, йому таки не вдавалося збитися з мелодії. Співав залицяльник не фальшиво.

Від щастя, стій, не відмовляйся,

Я твій, навіки твій слуга!

В твоєму білому палаці

Без мене справжняя нудьга-а-а-а!

— Едесю, замовкни! — шикнула хазяйка кімнати, яка не витримала та вискочила назовні. Струнка, мов тополя, юнка в світлій хатній сукні без всіляких пишностей, із розпущеним по плечах та підібраним на скронях довгим хвилястим волоссям — правду люди казали, саме місячного не золотавого кольору, але трохи темнішим, ніж уявляли собі мандрівники.

Обличчя її ще не можна було розгледіти, бо дівчина перехилилася через бильця балкону, суворо вичитуючи порушника її спокою, тож волосся майже цілком закривало лице. Але сумніву, щодо краси того обличчя вже не виникало.

— Тітонька спочивають, як тобі не соромно їй заважати!

Співець любові вийняв із-за пазухи та простягнув їй квіти. Не лілеї, не троянди, а звичайні білі польові ромашки. Він кинув їй букета, дівчина зловила квіти й велично обернулася, збираючись піти.

— Геть з моїх очей, — звеліла вона.

— Запроси мене на вечір, то я одразу ж піду, — спокійно сказав той, кого вона назвала Едесем.

— Нізащо! Після твоїх витівок минулого, позаминулого, та позапозапоза…

— Добре, я можу проспівати ще куплетів сто, в тебе буде час подумати. Починаймо, хлопці…

З першими ж переборами гітари молода панна у розпачі притиснула букета до грудей.

— Мовчи! Все, що завгодно, лише мовчи!

— То я вважаю себе вже запрошеним?

— Ні! Все, але тільки не це! — вона тупнула ніжкою, стоячи як раз над головою палкого прихильника.

— Лукіміно, де це бачено, щоб принцеса відмовлялася від свого слова, та ще при стількох свідках! — картинно змахнувши полою плаща, з насмішкою промовив юнак-поет.