Розділ 4-1

— Знаємо, знаємо твою повагу, ще десять кроків вашим містом не ступили, вже всі намагаються обдерти, — промовляв сер Х’юберт, відлічуючи золоті та знову мигцем милуючись на перлину. — Брате Науме, чуєш, як нам панна не сподобається, то хоч гарну річ придбали, в дорозі ще у пригоді стане. Ходімо, як ти казав? До площі, а потім ліворуч?

— Так, так, панове, саме туди. Там буде ріг великого білого будинку з балконом. На все добре, хай вам щастить у турнірі за руку й серце найпрекраснішої!

Посміхаючись цьому побажанню двоє мандрівників пройшли багатолюдний майдан, де в цей час зібралася юрба народу й жваво обговорювала, чи проїде в цьому році король повз Долинське місто до зимового полювання, чи все літо його не доведеться тут бачити?

Сер Х’юберт із своїм супутником у чернечій рясі швидко знайшли вказаний їм будинок, але, попри всі запевнення вуличного крамаря, напівкруглий мармуровий балкончик із мереживними візерунками по краю був порожній. Кілька хвилин обидва мовчки стояли, дивлячись угору, а потім сер Х’юберт сказав:

— От що ми зараз зробимо, брате Науме, ми знайдемо собі тут поряд помешкання, бажано на другому поверсі, щоб видніше була нам ця золота клітка, де, за переказами, живе райська пташечка. А згодом повернемося і будемо думати, як брати цю біленьку фортецю: штурмом чи хитрістю. Та мало не забув, слухай, брате, ти ж ще не справжній чернець, чи не так?

— Ні, ви ж знаєте, сану я не маю.

— То може хочеш вбратися у мирське плаття? Ти ж запевняв, що одіб’єш у мене панну?

Брат Наум ніяково посміхнувся:

— Та я ж пожартував.

— Е, ні, брате, такими речами між людьми лицарського звання не жартують, — повчально сказав сер Х’юберт. — Ти ж мій зброєносець, то маєш знатися на такому. Слово лицаря, мов запорука, як клятва усім святим. Отже, нічого марно не обіцяй, бо не гоже нам не дотримуватися слова.

— Хоч я не лицар, але це мені до вподоби, — промовив брат Наум, міркуючи про щось своє.

Знайти пристойне та ще й недороге помешкання поблизу омріяного балкончика було складніше, ніж видалося спершу. Надто багато бажаючих жити поближче до панни Лукіміни вже розібрали апартаменти навкруги її будинку. Але вміння сера Х’юберта спритно вести торгові справи та пробивати кругову оборону і тут спрацювало. Він послав брата Наума на ринок та звелів простежити за найдобрішою, бажано немолодою господаркою з найважчим кошиком.

Впевнившись, що поважна пані йде в тому напрямі, куди потрібно двом шукачам квартир, брат Наум чемно запропонував їй допомогу у вигляді своєї молодої міцної руки (благо, він ще був у одязі скромного ченця). Звичайно, добродійка не відмовилась від допомоги хлопця, бо кошик таки був заважкий. Вони йшли від площі, дружньо балакаючи про погоду та можливість королівського візиту, а потім, дізнавшись, що брат Наум перший день у місті та ще ніде не влаштувався, пані сама запропонувала молодому ченцеві допомогти із житлом.

Чи то приємна зовнішність хлопця, чи його очі з тінню суму, чи мимохідь згадане ім’я його вчителя із Заповідного лісу на схилі Гори, але сер Х’юберт не помилився, коли відрядив на пошуки кімнати свого нового зброєносця. Сам лицар разом із благородним Мельхіором, на якого заглядалися всі перехожі, чекав свого посланця на розі сусідньої вулиці.

Справді, лицарський кінь привертав не лише заздрісні погляди чоловіків, а навіть цікавість молодих дівчат, які, природно, швидко переводили погляд і на молодого статного господаря коня, а потім так само швидко ті очі опускали долу та ніжно всміхалися. Отже, сер Х’юберт, хоча й звик до такої пошани в усіх куточках світу, не нудьгував, чекаючи свого супутника.

Та треба було бачити, як широко сяяв посмішкою брат Наум, після того, як доніс кошика господині до самого дому та повернувся до місця зустрічі. Це вперше сер Х’юберт бачив, як очі в колишнього учня відлюдника азартно виблискували не сумною іронією, а щирою веселістю.

— Кажи вже, що знайшов? — випередив своїм запитання лицар його, ладну политися бурхливою рікою, розповідь.

І брат Наум встиг опанувати себе та кинув мимохідь, наче про незначущу дрібницю:

— Правда ваша, мій ясний пане, дещо знайшлося.

— Близько до її дому?

— Досить так… не знаю, як сказати. Головне, недорого. Три золотих на тиждень, це ж для вас помірно?

— Це задарма! А близько? Балкона її звідти добре видно?

— Ото вже ні. Даруйте, пане Х’юберте, геть не видно. Але житло хороше.

— Чим воно добре, не розумію! — обурився сер Х’юберт, але брат Наум знов засяяв.