Розділ 3-3

Отож, полишив пан доньку на виховання своєї старшої сестри та знову поїхав з рідного міста. Пройшло, мабуть, років з десять, але Лісовський не кинув ані королівської служби, ані надії на сина. Тому він оженився в далекому місті з однією удовицею і та народила йому за три роки двоє синів. Так і сталося, що до своєї першої дочки пан вже й не повернувся. Приїздить інколи у гості, листи пише, дарунки шле — яких лише серце забажає, але живе дівчина сама, з тіткою. У багатющому великому домі та ні в чому їй у житті відмови не має. Гарна виросла, білолиця. Волосся довге і світле, як хвилі місячних променів, вдача весела, а очі завжди сумні. Отака вона, наша володарка. І багато ж хлопців з усіх усюд до неї свататися приїздили, та жодний не витримав випробування. Бо ж не тільки гарна та дівчина, а ще й напрочуд розумна, мабуть в батька вдалася.

— Ох, — зітхнула Дарка, — буває ж! Живе, наче казкова принцеса, вільна й ні у чому відмови не має. Але ж не щаслива. Дядечку, а кого ти більше з нас любиш, її, чи мене?

— Ото вигадала! — засміявся пан Орест. — Ви ж обоє для мене наче рідні дочки, а хіба можна казати, кого з дітей більше любиш?

— А вона тебе такими смачними обідами та вечерями пригощає? — наполягала Дарка.

— А чого ж, пригощає й досить часто!

— А намисто ти їй таке подарував, як мені? — Дарка погралася золотим намистом, яке мелодійно задзеленчало.

— Ото вже ні, — твердо відповів пан Орест. — Такого добра в Лукіміни вистачає без мене. А тобі — якраз.

Дарка заспокоїлася і похилила голову дядечкові на плече.

— А ще розкажи, які до неї хлопці сваталися? Гарніші ніж до мне?

— Дурна малеча! Нареченого гарнішого від твого в світі не буде, оце я можу пообіцяти. А до неї які приходили… Не пам’ятаю усіх. Дуже багато. Хто лишень побачить, той одразу свататися біжить.

— Усе жартуєш, дядечку, — насуплено відгукнулася Дарка. — Добре, добре. Ото попросиш ще раз улюбленої підливки та пиріжка з сомом, так я тобі й подам за такі твої слова.

— Не сумуй, кралечко Дарочко, ти лише підрости трішечки, і тоді побачимо, хто найгарніший в усьому світі, або хоча б на перетині трьох шляхів. Як ви вважаєте, панове? — запитав він присутніх за столом.

— Правду кажете, ясний пане. Дарка тут найпрекрасніша, а до цілого світу, що за цими благословенними стінами, нам діла немає!

— Тоді я ще пиріжків з яблуками принесу, — жваво підхопилася дівчинка.

Коли Дарка зникла у кухні, пан Орест тяжко зітхнув:

— І все ж таки, панна Лукіміна — то чистий янгол.

— Ти вже казав, — нагадав йому Йошка.

— Невже? Мабуть, я зовсім п’яний. А все твоє винце!

— Так, винце добряче, мушу підтвердити, — сказав сер Х’юберт хазяїнові. — Може, ще по келиху, наостанок?

Йошка пішов по вино до льоху, а сер Х’юберт знай розпитував начальника охорони про ту дивну панну, що схожа на місячне світло, про її вдачу, про дім, в якому живе місцева красуня, про її сувору тітку, яка невпинно пильнує, щоб репутація племінниці не постраждала від великої кількості знайомих чоловіків у домі, які, можна сказати, день і ніч випробовують терпіння сусідів, співаючи своїх дурнуватих пісень і сподіваючись на ласкавий погляд прекрасної панни.

Лицар слухав, дедалі дужче впевнюючись, що його дорога з цієї гостинної корчми далі піде до міста. Щоб хоч побачити на власні очі це диво, про яке розповідають з таким натхненням. Він бачив немало гарних дівчат по всьому світі. Але серце мандрівника до цього дня жодній з них не надало переваги над іншими. Наприклад, Дарка — ото красуня. Весела, жвава, але… А в тій невідомій панні була якась загадка, яку хотілося понад усе розгадати, наче від цього залежить життя твоє та її.

Брат Наум більш недовірливо поставився до розповіді пана Ореста. Йому видалося дивним, що міг він сам не знати про таку красуню, якщо торік проїздив це невеличке місто, прямуючи до Гори, і ні про яку Лукіміну досі не чув. Але розповідь сколихнула і його серце. Брат Наум твердо вирішив побачити цю "красуню", впевнитися, що нічого особливого в ній немає, та й мандрувати собі далі. А сер Х’юберт, якщо бажає, може хоч повік залишатися під її балконом. Можливо, саме йому й пощастить у безглуздому змаганні за серце примхливої багатенької кралечки.

Розійшлися спати всі учасники гуляння з товариства пана Висогорського мало не на світанку. Та, як не дивно, брат Наум встиг виспатися й прокинувся рано. Визирнувши з вікна, він побачив сера Х’юберта вже готового рушати у дорогу. Йошка саме проводив повз нього коня, і хоча розмов не чути, але можна здогадатися, що корчмар запевняв у доброму догляді та самій найвищій пошані до благородного Мельхіора та його щедрого та шляхетного господаря.