Розділ 3-2

— А ну подай-но мені сюди цього лицаря, я його зараз разом з горщиком цієї смачної м’ясної підливки залюбки з’їм!

— А он він, дядечку, — показала Дарка. — Може, він тебе ще й не злякається, — грайливо мовила вона, дивлячись на сера Х’юберта.

Він, сміючись, встав і вклонився.

— Сер Х’юберт де Круа-Глорієн.

— Ходіть до нас, пане лицарю, — гостинно запросив його Висогорський. — Якщо, звісно, не боїтеся.

— Радий був би приєднатися до такого шановного товариства, як ваше, пане, але без мого зброєносця я не можу прийняти запрошення. Це не гоже лицареві.

— Тоді обидва йдіть сюди скоріш, та вип’ємо за здоров’я вашого коня.

— Лише після тосту за здоров’я цієї красунечки.

— Згоден. Куме, ще найдобрішого вина, та скажи жінці, щоб не розводила, для нас, все ж таки! І отієї смакоти ще кілька горнят прихопи, тільки ж із густою підливкою, дивися мені!

— Найменшу хвилечку зачекайте, ясні пани!

Йошка побіг у кухню. Дарка пішла допомогти батькові, а по тому вже пан Орест не відпускав її від себе. Він з великою цікавістю розпитував сера Х’юберта, з яких він країв, де побував та що бачив у дорозі. Сер Х’юберт розповідав охоче, бо відчував, що цей вельможний пан теж "з простих". І тепер, досягши такого положення, що коли він проходить, всі озираються та схвально хитають головами, пан Висогорський не гордує гуляти від душі із такими самими простими людьми, яким він був колись.

Брат Наум був такої самої думки, але не сміявся так щиро й не вигукував жарти так голосно, як інші. Молодому хлопцеві, який мало не став ченцем, було ніяково у товаристві Дарки, такої запальної та гарної. Вона ще була замала, щоб розуміти, яке глибоке враження полишає в серцях геть усіх молодих людей, бо на неї просто дуже приємно дивитись, не відриваючись. Хоч годину, хоч цілісіньку добу.

Але обидва старші чоловіки добре розуміли це і дражнили молодиків.

— А що, куме, — сказав Йошка, — якщо мою дочку трохи борошном вибілити, чи не зійде вона за королівську доньку?

— Вона б, може, зійшла, та ти, куме, щось на короля мало схожий, — сміявся Орест. — Твоє здоров’я!

— Ти просто заздриш, а Дарка, можливо, й гарніша од вашої міської красуні, — вперто вів своє Йошка. — Теж мені, пані собі вишукали! Зухвале дівчисько, точнісінько як цей чорноокий бісик, а коса у моєї Дарки може й багатша за бліді кучері вашої панни!

— Ти панну Лукіміну не чіпай, Йошко. То чистий янгол! — гримнув пан Орест, і майже всі його вояки схвально загули.

— Про кого вони ведуть мову? — тихо спитав сер Х’юберт у Наума.

Той знизав плечима:

— Я такої не знаю. Мабуть, якась міська дівчина.

— То я й сам здогадався. Але хто вона? Хто ця панна? — підвищивши голос, зацікавлено спитав сер Х’юберт у кумів, які сперечалися не на жарт.

У пана Висогорського одразу пом’якшало обличчя і він мрійливо примружився:

— Найгарніша в цілому світі, — відповів він.

— Дядечку, розкажи про панну Лукіміну, — Дарка, здається, не відчувала ревнощів до суперниці.

— Ото було б що розповідати, — промурмотів Йошка. Але затамував подих, слухаючи уважно, як усі.

Пан Орест повів розповідь, наче знайому казку.

— Давно, ще коли я був молодесеньким парубком і довелося мені на королівській війні побувати, познайомився я із славетним воїном і командиром паном Лісовським, зведеним братом барона Рюйбрехта. Воювали ми з ним разом у Полянському степу і багато там полягло наших підгірських хлопців, а хто вцілів, стали друзями на все життя. Бо з нашого передового загону лишилося всього четверо. Один з цих моїх побратимів і був пан Лісовський. Потім, як повернулися ми до міста по цей бік Великої Річки, то він же й допоміг мені стати начальником охорони палацу. Ото я щасливий був. Війна скінчилася, а життя ще лишень на самісінькому початку!

А ось побратиму моєму не так повезло. Він, як вирушав на війну, побрався з однією дівчиною. Думав, чекає на нього тепер любляча молода дружина, та синочок підростає, майбутній вправний воїн. А вийшло, що минулого року у саму морозяну місячну ніч померла його дружина і залишила панові Лісовському маленьку дочку замість сина. Народилася дівчинка, коли тільки світло місяця та сніг були навкруги, то й назвали її Лукіміною.

— "Місячне Сяйво", — пошепки сам до себе промовив брат Наум.

— Росла дівчинка гарною, але дуже вже була схожа на матір свою. Панові Лісовському, який нічого в світі не боявся, інколи бувало аж моторошно дивитися в її очі.