Розділ 3-1

— Той пан, з чорними вусами?

— Він самий. То Йошчин кум Орест Висогорський, хрещений батько Дарки. Він служить у палаці в охороні. Великий пан. Завжди розповідає щось цікавеньке з життя багатих людей міста, чи навіть королівського двору. Й головне, він завжди знає, чи буде війна, чи ні.

— Так, бачу, це дуже корисна людина й поважна, — покивав сер Х’юберт. — Його самого зустрічають, мов короля.

Високий статечний пан у синьому каптані промовляв грімко, гучно, був веселий та пашів упевненістю в своїх силах. Він обхопив Дарку за талію та попрямував зі своїм почтом до великого почесного столу посеред зали. В компанії пана Ореста було чоловік десять, здебільшого молоді чоловіки, мабуть, із загону охорони палацу.

— Гей, моя красунечко, то що, будемо тебе сватати? — гримів дядечко Орест показуючи широким жестом на хлопців, що розсілися за столом. — Ходи до нас, обирай будь-кого. Всі красені!

Дарка сміялася і крутила головою.

— Ой, дядечку, не можу обрати!

— Чого ж, хіба не красені? Я найбравіших обирав! Не соромся, вказуй на всякого, твій вибір — честь для кожного воїна.

— Та як же обирати, — сміялась Дарка, — Вони у тебе всі у формі, всі однакові. Навіть вуса у всіх чорні, як у тебе. То я тебе обрала б, дядечку Оресте, ти в мене найкращий і тебе я відрізняти вмію!

— Ой, куме, й дівчина в нас росте — вогонь! — задоволено повідомив пан Орест Йошці, — Одне слово — вогонь!

— Наче я своєї дочки не знаю, — бурчав корчмар. — А ну геть звідси, Дарко. Не заважай людям їсти. Бо як ти поруч, вони роти роззявляють, то правда, але до рота нічого не несуть. Забулися!

— Наливайте чари, парубки! — звелів пан Орест. — Залийте трошки цей вогонь добрим келихом Йошчиного винця. Та знайте міру, не забувайте закусити. Ми ж щойно з караулу.

Кожен відвідувач корчми вважав, що на його гроші подано королівську вечерю. Але, варто було глянути, які страви вишикувалися на столі в кавалерів із палацової охорони, як слинка текла навіть у ситих.

— А скажи-но мені, куме Йошко, з якого такого дива ти став зрадником короля та справжнім державним злодієм, га? — грізно промовив пан Орест до свого кума.

— Хто? Я? То чи ви жартуєте, пане, чи справді образити хотіли? — здивувався Йошка.

— Хто? Я жартую? А що це за кінь стоїть у дворі, що гідний лише короля, а навіть для його сина вже занадто гарний?

— Стоїть? Де? У моєму дворі? — щиро вигукнув Йошка, озираючись на всі боки та притискаючи руки до грудей, хоча дуже добре знав, про що мова.

— У твоєму. Просто перед корчмою. Скажіть, хлопці?

— Так є, пане Висогорський, стоїть! — гаркнули хлопці, аж шибки забряжчали.

— Звідки ж це? — замислився Йошка, навіть почухав потилицю. — Цікава історія…

— Ото й ми хочемо знати, звідки? Відповідай, бісів сину, але правду! — пан Орест гримнув кулаком по столу, вдаючи найбільш суворе розгніване обличчя, яке тільки міг.

Навколо стояв регіт, наче гнів озброєних охоронців — це найсмішніша річ, яку будь-коли бачили у світі. Більшість присутніх знала з життєвого досвіду, що це не завжди так. Але не тут, не в "Райському бережку".

— Дядечку, не гнівайся на батька, будь така твоя ласка, я все розповім! — наче про таємницю пообіцяла Дарка, досить майстерно вдаючи переляк. — То, любий дядечку, не наш кінь, а якби наш був, то ми б його лише королю одразу і подарували б. А якби не самому королю, а його синочку, то ще, можливо б, подумали, чи гідний…

— Що?!!

— Ой, не сердься, будь ласка, не кричи, все скажу!

— То кажи, — пан Орест знов обійняв хрещеницю за талію. Вона почала переплітати косу, скромно опустивши хитрі чорні очі, і мовчала загадково всміхаючись. А потім сказала:

— То, дядечку, кінь одного лицаря, що недавно приїхав в наші краї.

— А навіщо ж тому лицарю, як він справді порядна людина, ставити коня, та ще й якого коня! — майже навпроти хвіртки молодої незаміжньої дівчини? Чи може в нього з твоїм батьком якісь державні справи?

— Може бути, що й так, дядечку, — прошепотіла Дарка. — А може він навмисно приїхав здалеку, щоб мене посватати! — весело вигукнула вона, швидко відскочивши, бо хрещений цілив вхопити її за косу.

— Ох ти кізонько моя прудконога! Ластівочко моя щебетлива! То ось у чому справа, ось чому ти раз за разом моїм найкращим хлопцям відмовляєш, — затупотів ногами пан Висогорський, щоправда не намагаючись встати з місця.