Розділ 2-1

Проте, чудуватися довелося самому хлопцеві, бо лицар звів брови та хитнув головою, промовивши наче до самого себе:

— Сюди я й прагнув потрапити. Слухай, юначе, тут поблизу в долині є місце, де б можна перепочити та замовити гарячий обід?

— На перехресті трьох шляхів за селищем є заклад при дорозі. Корчма, більш-менш пристойна. Там є все, що треба для мандрівників та перехожих.

— Далеко ще до того перехрестя?

— Десь дві години ходу. Міг би провести вас, як буде на те ваша ласка.

— Але ти ж начебто мандрував у інший бік? — здивувався лицар. — Чи може ти навмисне вийшов мені назустріч? Бог звелів тобі мене перестріти?

— Можливо, й так. Я того сам не знаю. Просто йшов, мені нема різниці, куди.

— Мені майже так само. Тоді, брате, може ти не відмовиш поділити зі мною скромну трапезу? Я бачу, радше можна померти з голоду, ніж дістатися до того благословенного притулку, де є мабуть і пінке пиво, й домашні пиріжки. І гарні дівчата? — він лукаво змигнув оком.

Молодий учень опустив очі долу.

— Не знаю. Мабуть.

Лицар усміхнувся. Зістрибнув з коня і пустив його пастися неподалік. А сам дістав хліб, сир, трохи копченого м’яса, свіжу зелень та вино. Разом із молодим ченцем вони заходилися трапезувати на галявині, вмостившись зручно по обидва боки від простеленого на траві дорожнього плаща, який правив їм за розкішний стіл.

Запаси плескатої подорожньої баклажки ще не остаточно вичерпалися, а колишній учень відлюдника і веселий мандрівний лицар вже почувалися добрими друзями. Вони назвалися один одному ще до обіду і з’ясувалося, що відлюдникового учня звати "брат Наум", а ім’я мандрівного лицаря було "сер Х’юберт де Круа-Глорієн". Чи був він бриттом, чи франком, сам сер Х’юберт достеменно не міг сказати, бо в крові його були намішані багато предків з різних земель. Були навіть зовсім східні (дідусь мав за дружину сарацинку-рабиню, що її викупив на Святій Землі, привіз додому та навернув у християнську віру). Мабуть від неї в блакитноокого та досить світлочубого лицаря були такі чорні брови та смаглява шкіра.

Роками він був лише трохи старший од брата Наума: якщо той ще не налічив двох десятків літ і зим, то Х’юберт виглядав років на п’ять старше двадцяти.

— Ти наймолодший син? — спитав Наума сер Х’юберт.

— Не зовсім, пане. Я третій син, та ще маю двох менших братів.

— А я — молодший. Теж мав би йти у монастир, або вступати до королівського полку. Ну, як на мене, армія набагато краще. Я й пішов шукати долі воїна. Став зброєносцем у одного графа. А згодом і лицарем. А ти — чернець?

— Хотів ним стати. Та поки не виходить.

— То що, сам утік чи прогнали?

— Прогнали, — брат Наум повісив голову. — Я сподівався бути… а тепер…

Лицар добряче ковтнув із баклажки.

— Та не журися! Брате Науме, якщо ти йдеш до Бога за покликанням, значить, дійдеш. Ніщо не стане на заваді, повір мені.

— Я не здамся.

— Ти гарний хлопець. Хоробрих я поважаю, мабуть, понад усе. Коли чоловік навіть незнатної крові прагне перемоги, то він її дістане, чи так, чи інакше. Герба можна й підмалювати трохи, була б голова на плечах та міцно вмів би тримати меча. Ти на зброї хоч трішки знаєшся?

— Не дуже. Та ще як малим був, вчився стріляти з лука і досить непогано це в мене виходило, аби лише не в живих істот, а в ціль. Та ще на кулаках бився, як усі.

— Хоч раз перемагав?

— Колись бувало, але для мене та забава не головне. Я Істину люблю. І правдиве слово я ціную, мабуть, більше за міцний удар.

— Я був на Сході за Середземним морем, — промовив сер Х’юберт. — Багато подорожував у тих краях. Ти мовиш як тамтешні люди. Хто тебе навчав мудрості?

— Віщий старець. Прозорливий. Він багато років живе у цьому лісі, у печерній келії. Він знає все на світі.

— То це він тебе вигнав з ченців?

Брат Наум зітхнув глибоко та сумно. Без слів зрозуміло, що лицар вгадав хід подій. Помовчавши трохи, брат Наум наважився спитати:

— Ясновельможний пане, ви були у Святій Землі?

— Бував.

— У хрестовому поході?

— Ні, не встиг. Я тільки-но народився, коли король оголосив останній похід (кажуть люди, то правда вже останній). Батько мій там загинув. А ти, брате, якого дому, яких батьків син?

— Вільних селян. А ви, пане, напевне дворянин?

— Звичайно. Та віднедавна. Я це звання сам заробив собі на полі брані. Багато лицарів буває із простих. А й самі найродовитіші пани в минулому то хто? Солдати.