Розділ 15.

Ось і все. Вона зателефонує увечері та скаже про своє рішення. Вона поїде або залишиться. Залишиться сама або з іншим — це її власний вибір. Чому ж він так спокійно сидить собі й навіть не в силах вгадувати, як складеться далі його життя. Все залежить від неї.

Що ж це за нерішучість, хіба так повинен діяти закоханий чоловік? Ні. Закоханий, можливо, й не повинен, бо цей стан — імпульсивний, поривчастий, непевний. А той, хто любить, повинен вміти чекати. Повинен відходити в бік, заради щастя коханого. Тобто коханої…

Яке ж може бути щастя без поваги до її рішення, без надання їй свободи вибору. Любов — це серйозна сила, з нею треба поводитися обережно, щоб вона не розтрощила обох ваших сердець, та ще й на додачу кількасот зовсім безневинних, сторонніх душ.

Та хіба така бездіяльність варта чоловіка? Хіба не повинен він у боротьбі завойовувати власне щастя.

Так, повинен. Але боротися можна з рівним. Із суперником, із ворогом, із собою… а перед коханою чоловік мусить схилятися, як перед самою Любов’ю. Тим Божим даром, створити який не залежить від нашої волі.

Ми владні, маючи в серці справжнє кохання, лише віддавати або приймати його. Навіть вбити його нам несила, лише зрадити, що завжди було гіршим за смерть.

Що ж, треба мати мужність йти до кінця, мати мужність зазирнути у вічі своїй коханій та в цьому найправдивішому свічаді побачити себе без прикрас.

Якщо, знаючи всі ваші вади, вона вас кохає, хоч ви ніколи не вважали все, що є в потаємних коморах вашої душі вартим кохання; а самі ви бажаєте прийняти її навіть такою, якою вона не наважиться вам себе показати, то ви варті одне одного й варті того, щоб пройти разом усе життя, захищаючи своє кохання, мов свічку від вітру, цим вогником розвіюючи зневіру у власних силах. Ви подолаєте всі перешкоди, коли будете нести тягар не своїх проблем, а намагатися зробити легшим тягар своєї вічної половини. Лише тоді ви жартома пройдете зоряним вузьким містком над прірвою, підтримуючи одне одного і через це не відаючи страху за самого себе.

А якщо не кохання?

Треба чекати. Треба пройти це випробування свого серця, щоб мати змогу відповісти: помилилися ви, чи зробили правильний вибір. Треба дочекатися дзвінка, от і все. Навіть лицарі іноді складають зброю та полишають поле бою. Для цього також потрібна мужність: коли морально бій вже програний, ти усвідомив свою поразку, краще піти, та зберегти життя переможця. Це потребує не менше благородства, ніж зберегти життя переможеному. В двобої Кохання сила повинна поступатися своїм місцем заради ніжного серця. Ось і все…

Йшов дощ. Тьмяно імлистою глибиною дивилося зі стіни Свічадо. Верислав деякий час, лежачи, поглядав на нього з дивана, але потім світло пішло по колу, мідний диск підпливав ближче, ближче, його краї розсунулися та поглинули всю кімнату… Сонячні плями лягли на вкриту м’якою травою лісову стежину…

*****

 Сонячні плями лягли на вкриту м’якою травою лісову стежину, вистилаючи її примхливими візерунками вітражів, створених грою веселих променів у різьбленому листі верхівок дерев. Кінські копита м’яко ступали на цей живий вітраж, що дрижав, наче водяна поверхня під легесеньким вітерцем.

Сер Х’юберт повільно йшов пішки, тримаючи Мельхіора за повід. Дивися під ноги, намагався не думати ні про що в світі, окрім лісової дороги, прикрашеної золотавим промінням, та прохолодного зеленого напівмороку Підгірського лісу. Мандрівника за покликанням ніколи не цікавить, куди врешті-решт виведе його шлях, головне, що дорога взагалі існує, значить, можна рухатися вперед.

Це теж було його щире кохання — дорога, мандри, пригоди… Не затримуватися довго на одному місці, не озиратися на перехресті, полишаючи один шлях, заради іншого. Се ля ві, тобто — усіх доріг, на жаль, не пройти до кінця.

Тріснула гілка, скрикнула пташина. Мельхіор стривожено храпнув та зупинився. Сер Х’юберт дуже неохоче озирнувся, почувши позаду швидкі кроки.

Наздогнавши його таємною стежкою навпростець через ліс, на дорогу вийшла сама панна Лукіміна у зеленому вбранні, мов лісова фея, та в довгому темному дорожньому плащі.

— Пробачте мені мою зухвалість, пане Х’юберте, — трохи віддихавшись промовила вона. — Але я повинна повернути вам одну річ, яку ви забули, так швидко та незворотньо покинувши мій палац.

Він спромігся на слабку усмішку.

— Ви принесли мені моє серце, прекрасна донно? То віддайте. Хоч, ні, я не маю права вимагати повернути мені те, що подарував. Тепер це належить вам.

Лукіміна помітно хвилювалася. Вона зашарілася, але від швидкої ходи через ліс крутими стежками, чи від неспокою, сказати було важко.

— Так, я повинна повернути те, що належить вам, пане лицарю. Незважаючи на вашу щедрість та розуміючи ваші почуття, я, тим не менш, не можу залишити в себе таку цінність. Можливо, вам вона ще згодиться у дорозі.

— Моє серце? — знов спитався він.

— Ваша перлина, — тихо пояснила панна. Вона ще нижче схилила голову. У її місячному попелястому волоссі зараз світилися десятки сонячних зайчиків, наче всі коси прекрасної панни перетворилося на хвилясті сонячні промені. — Будь ласка, дайте мені руку, — попрохала вона.