Розділ 14.

Зранку, коли Діна прокинулася, то почула, що Улісс з кимсь розмовляє на кухні.

— Не хвилюйся, певен, що нічого страшного не сталося. Діна досить доросла, щоб приходити дуже пізно. А тепер, мабуть, спить та не чує. Так, добре, що зателефонував. Нормально, більш-менш. Приїду — розповім. Угу, бувай.

— Доброго ранку, — зустріла його Діна, зводячись на ліжку. — Хто мене вже розшукує?

— Твоя матуся не чула, щоб ти вчора приходила додому. Вона, природно, одразу зателефонувала твоїм подружкам та Вериславу. Він абсолютно точно знав, з ким ти була вчора ввечері, то й питав у мене, де я подів нашу красуню.

— Що ти сказав?

— Що він може з легким серцем повідомити твоїм, що ти скоро будеш вдома, якщо ще не там. Я пропоную підсмажити яєшню, вставай.

— Ні, дякую, мені достатньо чашки кави та мале-есенького бутербродика. І приготую я це сама, якщо ти мені скажеш, де що лежить.

— Ти легко знайдеш. Банка кави стоїть на столі, — Улісс пройшов до себе у кімнату, щоб не заважати Діні вставати, чепуритися та готувати сніданок.

— Ти так і не лягав? — крикнула вона з кухні, побачивши поле битви.

Ствердної відповіді Діна не дочекалася, але була в ній певна.

Після скромного сніданку Діна зібралася додому. Улісс запропонував відвезти її, бо все одно йому треба йти. Коли таксі зупинилося біля Діниного під’їзду, подалі від спостережного пункту на балконі, прощаючись Діна дуже міцно обійняла його та поцілувала у праву щоку. Улісс попрохав:

— Зроби мені послугу, не розмовляй ні з ким із наших та нічого не розповідай своїм подругам принаймні до другої години дня. До телефону не підходь.

— Чому? — здивувалася Діна. — Навіщо це тобі?

— Останнє прохання смертника, — з кривою усмішкою відповів Улісс.

— Ну, добре, а потім можна?

— Так, далі роби, що хочеш. Бувай.

— Чао, — відповіла Діночка та закрила дверцята автомобіля.

Улісс, як і обіцяв, поїхав до Верислава. Побачивши його, друг ледве стримав нетерпіння, щоб не накинутися одразу із запитаннями. Вони пройшли у Пляшкове Горло та знову вмостилися на дивані під Свічадом.

— Як все пройшло? — спитав Верислав.

— Нормально. Спочатку театр, потім вечеря.

— А потім?..

Улісс відвів очі. Поглянувши на бліде, якесь змарніле обличчя друга, Верислав занепокоївся.

— Ти отримав згоду?

— Я б так не сказав.

— Вона тобі відмовила?

— Не зовсім.

Верислав нервово схопився на ноги і пройшов кімнатою.

— Ти можеш висловлюватися по-людському? — роздратовано спитав він. — Ми ж домовлялися розповідати, як усе було.

— Нормально.

В цю мить дзенькнув телефон. Верислав підійшов, думаючи, що це вже дзвонить Борис. Але то була Дінина мати.

— Добре-добре, я ж казав, що нічого страшного не сталося. Так, звичайно. Кажете, тільки зараз повернулася?..

Улісс неохоче підвівся. Ступив кроків зо два вперед, озирнувшись через плече на диван. У той же час він уважно прислухався до телефонної розмови.

— Так, дуже дякую, Марино Степанівно, звісно, й ми всі хвилювалися. На все добре.

Верислав повільно із кам’яним виразом обличчя поклав слухавку та повернувся до Улісса. Зробив крок до нього, тепер вони стояли майже впритул.

— То коли, кажеш, Діна пішла від тебе додому? — із зміїним свистом у грудях спитав Верислав, наливаючись люттю.

— Зранку.

Червоний спалах блимнув перед очима в обох чоловіків із різницею у долі секунди. Від удару Улісс відлетів на диван, як, власне, і розраховував. Але він боляче вдарився головою об нижній кут рамки Діниного портрета.

— М-мм... Радили ж мені колись: Лесю, вчи сопромат, річ потрібна, — вимовив він, притиснувши долоню до лівої вилиці, в яку прийшовся удар. — А я все думав, нащо воно мені, я ж гуманітарій? Верчику, а чому я ніколи не знав, що ти займався боксом? Міг би й попередити, друг називається!

Верислав, пашіючи гнівом, стояв до нього спиною і з остервенінням накручував диск телефону. Але при цих словах стрімко озирнувся.

— Мені вчулося, чи ти сказав слово "друг"? — злісно запитав він.

Улісс уривчасто засміявся, не відриваючи долоні від лиця.

— Даремно крутиш, я попросив її не підходити до телефону. Якщо тобі хочеться ще щось сказати, кажи мені.

Важко дихаючи, мов міхи у кузні, Верислав підійшов ближче.

— А сам ти що скажеш? Може поясниш мені, як це розуміти? Зранку мене до смерті налякала Марина Степанівна, каже Діночка зникла, нікому нічого не сказавши. Тільки попередила, що прийде трохи пізніше, збиралася в театр. І не повернулася. Коли я дзвонив, вона ще була в тебе?