Розділ 11

Верислав не гнав машину, ні, він знав що везе цінний скарб і їхав обережно. Діна швидкості не боялася, та Верислав не поспішав. Певна річ, везти Діну додому, бути з нею наодинці дуже приємно, але саме зараз, в світлі щойно ухваленої конвенції він почувався трохи незручно. Діна, мабуть, ловила це, бо мовчки сиділа поряд, дивлячись убік за вікно.

Заміська дорога йшла понад лісосмугою. Верислав свідомо вибрав кружний шлях, знаючи, що ним вони доберуться до Діниного дому швидше, ніж навпростець через місто, де у неділю взагалі не проштовхнутися, та ще й у такий час: була вже майже друга пополудні. Вони з Діною не дивилися одне на одного, не відволікалися розмовою... Зненацька з-за плавного повороту на зустрічну смугу вискочила вантажівка, якої жоден з них не чекав.

Вона насунулася просто на лобове скло, затуливши всенький світ так раптово, що Діна навіть не злякалася, лише широко розплющила очі від подиву. Верислав рвонув кермо, боляче зачепивши пасажирку ліктем. Коли поруч свиснув вітер, так поривчасто, що загупало у скронях, наче голову здавив тугий обруч, і пропливло повз вікно щось величезне та нескінченно довге, Діна заплющила очі. Далі стало дуже темно, вона лише слабко відчувала стрибки джипа нерівним насипом…

По хвилі Діна прийшла до тями, підняла голову та, побачила, що вони, на щастя, не постраждали. Джип мало не вперся вигнутим підковою залізним блискучім носом у дерево, але зупинився не від цього, просто Верислав вчасно загальмував. Сам він відкинувся у кріслі водія і дивився просто перед собою, тобто вгору, але, мабуть, нічого не помічав навкруги.

Діна озирнулася й побачила, що, уникаючи зіткнення, вони скотилися з насипу до рідкої лісосмуги. І лише милість Божа відвернула у момент повороту з їхнього шляху бетонний стовп. Діна бачила поламану огорожу у тому місці, де вони вилетіли з траси, та могла оцінити, що все, окрім цієї скаженої вантажівки, було за них: стовп обминули, в дерево не врізалися, та ще й ламати огорожі найліпше на такому всюдиході, як джип (звичайно, коли під рукою випадково немає панцирника). Машина, мабуть зовсім не постраждала, здобувши лише кілька подряпин, а їхнє життя, попри страшне випробування, теж, нібито у безпеці.

Діна досить швидко опанувала себе. В момент аварії вона взагалі не встигла злякатися, а потім боялася не за себе, але тепер побачила, що Верислав не поранений, і заспокоїлася.

— З днем народження, — нервово всміхнувся він.

— Останній атракціон, — пошепки відповіла Діна, невідступно дивлячись на нього.

— Вибач, — сказав він, так, наче був у чомусь винний. Потім взяв її руки у свої і казав всілякі заспокійливі речі, хоча Діна не відчувала якогось надмірного переляку. Навіть не помічала, що вся тремтить від нервового напруження, яке нарешті знайшло собі вихід.

— Ти подумав, що це вже кінець?

— Чесно кажучи, нічого не встиг подумати. Тільки дивився, щоб поминути бік того фургона, він міг нас зачепити. А куди ми падаємо, геть не бачив.

— Я теж. Але наче все обійшлося.

— Так, могло бути гірше. — Верислав знов узяв її руки в свої долоні. — Я хотів сказати… давно вже… Діно, я…

— Не треба нічого казати. Це в тебе від стресу, бо ми тільки-но виринули із смертельного коловороту. Наче розбився корабель, та лише ми добралися до берега і тепер одним самісінькі в цілому світі. Так буває завжди, це наслідки стресу.

— Але ж…

Діна невблаганно похитала головою:

— Сьогодні не твій день, Вериславе. Не треба остаточно позбавляти мене іменинного настрою. Все йшло так добре… — Вона сумно всміхнулася: — Занадто добре…

— Ми зможемо виїхати звідси? — спитала вона трохи згодом.

— Сподіваюся. — Верислав намагався, щоб голос його звучав якомога впевненіше. Він вже виходив, оглянув джип та впевнився, що він не ушкоджений. — Діно, але я й справді думав…

— Мені ліпше пройти пішки? Я вже казала, зараз не найкращий час для обговорення своїх почуттів, — твердим голосом урвала його Діна. — Ми живі, то й слава Богу. Ти щойно врятував нам життя, тобі цього не досить? Решта, колись, іншим разом. Вези мене додому.

Вони досить легко виїхали на шосе та без пригод дісталися Діниного будинку. На балконі якраз стояла її мати, яка одразу ж впізнала джип Верислава. Вона привітно махнула рукою, запрошуючи Діниного друга у гості.

— Зайдеш на хвилинку? — спитала Діна.

— Іншим разом. Я, мабуть, справді заскочу ще на роботу, — відповів Верислав. — Зателефоную Отто, якщо він ще там…

— Навіщо?

— Заповіт скласти.

— Так-так, дуже вчасно надумав. Та хіба в тебе його не було досі?

— От, уяви собі.

— Важко уявити. Ну, добре, будь обережним, — Діна поцілувала Верислава у щоку та пішла додому.

— З днем народження, — сказав їй у спину Верислав.

Вона не озирнулася, мабуть, вже не чула.