Частина друга ДВОБІЙ УТРЬОХ. Розділ 9.

Минув цілій місяць. Це майже непомітна зміна влітку, та восени…

На кілька днів Верислав полишав місто (був у відрядженні), а коли повернувся, зрозумів, наскільки осінь вже близько підступила до садів і парків. Сонце ще не ховалося за хмарами, гріло та світило, але це була вже остання лагідна посмішка бабиного літа, коли дні видаються особливо цінними, а спливають так швидко…

Один з таких днів був Діниним днем народження. Що ближче насувалася ця дата, трійця прихильників нервувалися не на жарт. Справа була не в тому, який обрати подарунок, а в їхніх почуттях. Ці почуття вже неможливо було приховати навіть від себе, не те що від поглядів друзів.

За час, який пройшов від тієї миті, як поїхав додому Борис, Верислав та Улісс намагалися менше зустрічатися. Тобто, Верислав намагався. Він нікому не розповідав про умову турніру, яку поставила Діна. Весь цей час директор "Вернигори" наполегливо працював, брав участь у всіх презентаціях і нарадах та мовчки зносив знущання Отто з приводу свого мрійливого вигляду. Але мовчати далі вже не було сил.

У неділю мав приїхати Борис, тепер уже з нагоди Діночкиного дня народження, а не у справах фірми. Телефонував Улісс та досить похмуро спитав, як справи. Судячи з голосу, в нього самого вони йшли не дуже. Верислав відповів правду: що остаточно заплутався і треба поговорити.

— Коли?

— А коли ти вільний?

— Сьогодні. А, у принципі, завжди.

— Сьогодні навряд чи, — відповів Верислав. — Я хочу щоб ми зібралися всі разом. Краще в неділю.

— Усі разом втрьох, чи вчотирьох? — проникливо спитав Улісс.

— Втрьох.

— Давай, — дуже легко згодився друг. — До зустрічі.

Верислав дещо заспокоївся, відклавши розмову на чітко визначений термін. Тепер якийсь час він міг би взагалі не думати про це, але портрет Діни зі стіни дивився дуже уважно. Цікаво, чи збереглося хоч трохи первісної подібності рис обличчя в цьому портреті зі справжньою Лукіміною?

Судіть самі: жива дівчина початку чотирнадцятого сторіччя могла бути й не схожа на себе у тій мініатюрі з якої потім художник на порозі дев’ятнадцятого сторіччя малював копію.

Задля чого він зробив це? Може, і в нього була кохана дівчина, схожа на ту прадавню панну? А, може, це портрет його прапрабабусі?

Зрозуміло одне: перемальовуючи обличчя з мініатюри та ще й у сучасній йому манері, художник, який жив лише трохи більше двохсот років тому, створив цей образ наново. Таким, яким він його бачив. Дуже живим створив.

Настільки живим, що на початку двадцять першого сторіччя знайшлася інша жінка, химерно схожа на портрет. А ось чи була вона схожа на оригінал?..

Інколи Верислава зовсім не турбувало це питання, а інколи це здавалося таким важливим, наче зрозумівши це, можна було зрозуміти всі інші таємниці їхніх взаємин з Діною. Наче від цього він сам зміг би нарешті зрозуміти свої думки та почуття.

Він не міг уникнути погляду Діни, в якому б місці кімнати не перебував. Вона завжди дивилася просто на нього. Така вже вдала вийшла фотографія, нічого тут не вдієш.

У неділю Верислав зустрів родича на вокзалі, хоча Борис міг сам знайти дорогу. Але Вериславові хотілося дізнатися всі новини, поспілкуватися наодинці, слухаючи розповіді про всіх своїх давніх знайомих та далеких родичів. Відтоді, як батьки Верислава загинули в аварії, десять років тому, Борисова сім’я стала йому набагато ближчою ріднею, ніж до сирітства. Просте розуміння, що троюрідний брат це теж — брат, прийшло не одразу, але багато у чому допомогло Вериславові у житті.

Можливо, це й для Бориса дещо означало. Принаймні, працювали вони разом досить вдало, і робота аж нітрохи не сприяла охолодженню дружніх стосунків, навпаки. А от зараз… це буде справжнє випробування.

Обговоривши дорогою все на світі (здебільшого говорив Борис, Верислав дивився на шосе), брат Макітрус нарешті сказав:

— Мама цікавиться, ти коли-небудь одружуватися збираєшся?

— А ти? — в свою чергу спитав Верислав. Відбив натяк.

Борис зітхнув:

— Саме тому вона й цікавиться. Хоча б ти мені приклад подав! Так вона каже. Ти старший.

— На півроку! Цього замало для гарного прикладу. Та й хто мене візьме. А на тебе, по-моєму, хтось насправді полює? Тітонька мені все розповіла у довгій відвертій телефонній розмові.

— Ти ще й глузуєш! — засміявся Борис. — Так, справді є одна…

— Чи одна?

Але Борис більше не сміявся.

— Ти ж розумієш, це не так вже й просто: взяв та одружився, — похмуро сказав він. — Ти ж розумієш…

Верислав кивнув не відриваючи погляду від дороги:

— Так, розумію. Але що тобі заважає освідчитися та зробити пропозицію тій, яка тобі справді до вподоби?

— Не говори зі мною, наче старший брат, який у чомусь таки мудріший! — жваво відгукнувся Борис. — А що тобі заважає?