Розділ 6

Щойно з’явившись на порозі, — а він вмів з’являтися, виникаючи в дверному отворі, наче артист на сцені, — Улісс кивнув другові, досить чемно, як для його внутрішнього стану, коротко привітався та заходився скидати лаковані черевики.

— Навіщо? — Верислав розгублено провів поглядом провів Улісса, який стрімко пірнув у Пляшкове Горло.

Зрозумів він, що гість намірився зробити, трохи запізно. Коли Верислав зазирнув у кімнату, Улісс вже стояв на дивані, тримаючи в руках важкий мідний диск.

— Геть звідси! Не хапай того, що не твоє.

Улісс розвернувся.

— Це народне надбання, — сказав він повчально, з трагічним пафосом, — якому не місце над диваном такого жадібного безсовісного капіталіста, як ти. Йому належить виставлятися у найпочеснішому місці музею найвидатніших артефактів мистецтва нашого краю. А можливо, й у світовому фонді ЮНЕСКО.

— Так, значить? — примружився Верислав. — А на мій погляд людині, яка вкрала грамофон моєї бабусі, якому було відведено почесне місце он на тому столі, аби тільки здати його в музей краєзнавства, та отримати почесну грамоту від школи, не місце на моєму дивані та й узагалі не до лиця такі промови.

— Ой, ви б його все одно при переїзді викинули на смітник, — нерозкаяно відповів Ул, приміряючись, як зіскочити з дивана.

— Не викинули б!

— Викинули б, — спокійно запевнив Улісс. — Це ти в нас тепер став поціновувачем антикваріату, а тоді, в п’ятому класі, запросто міг оцю тацю на металобрухт здати. Дай пройти. Хто ж так вішає, прости Господи! — Улісс пройшов повз хазяїна кімнати, закрившись свічадом, наче щитом.

— І годі вже мені пригадувати той нещасний грамофон! — долетів його голос вже з кухні, з безпечної відстані од Верислава.

Той лише руками розвів. Так тривало вже не один рік. Верислав майже звик до того, що в таких питаннях, де перемагає швидкість реакції, добре підвішений язик та зухвалість, йому ніколи не взяти гору. Це ж не армреслінг.

— Ходи сюди, де ти? — покликав Улісс.

Коли друг з’явився на кухні із напівпорожньою пляшкою "Метакси", Улісс не глянувши махнув рукою:

— Не зараз. Трохи пізніше. Я вже чайник поставив.

— Як хочеш, — покірливо погодився Верислав, відставивши пляшку та сідаючи до столу. — Тоді, розповідай.

Улісс зосереджено розглядав мідне коло. Так прискіпливо, що можна було подумати, він читає вибиті по краю рамки ієрогліфи.

— Як ти його зачепив, щоб повісити? — він перевернув диск іншим боком.

— Там по боках є два кільця, такі вушка.

— Так, бачу. Міцні. Не дивно, що так добре збереглися, вони мабуть років на півтори тисячі молодші од самого свічада.

— Що?

— А може й на дві, — Улісс продовжував роздивлятися старовинне люстро з усіх боків. — Принеси, будь ласка, довгу міцну мотузку.

— Наскільки довгу?

— Десь півтора метри.

Верислав пішов. Чутно було, як він чимось шарудить у коморі, вишукуючи потрібну річ.

— Мило нести? — почув Улісс єхидне запитання.

— Краще прихопи пасту гої та м’яку ганчірку, якщо так вже кортить навести блиск на своє надбання, — спокійно відповів Улісс, не зауваживши натяку. — Скажи, цвях у тебе в стіні надійний?

— Дюбель. Тебе витримає.

— Скоро подивимось.

— Що ти ще вигадав?

— Хочу провести невеличкий експеримент, щоб перевірити мою теорію.

— Що?

— Бери та обережненько почисть, потім дізнаєшся. Тільки ж не три з усієї своєї ведмежої сили, бо я тебе знаю!

Вони заходилися полірувати мідь. Якийсь час друзі мовчали, спостерігаючи, як від їхніх рухів, поверхня свічада дедалі світлішає.

— Воно не дуже й потемніло, — здивовано сказав Верислав.

— Авжеж, від минулого разу, коли його старанно почистили та зняли увесь шар зеленого окислу, минув, думаю, місяць, не більше, — озвався Улісс.

— Тобто, попередній власник… той самий закордонний мільйонер потурбувався, щоб надати йому товарного вигляду, — здогадався Верислав.

— Не розумію, а чого ти чекав? Що увесь прах віків залишиться саме на твоїй кухні? Марна надія. — Улісс змінив ганчірку на чисту, без пасти і вже наводив остаточний полиск на поверхню свічада. — На твоєму місці, як практична людина я б насамперед зацікавився тим, чому той мільйонер так швидко викинув цю річ на продаж? Адже відколи він отримав свічадо у свою власність ще й півроку не пройшло. Варто замислитися над цим.

— Ти так вважаєш? — трохи занепокоївся Верислав. В голосі друга йому вчувалися правдиві тривожні нотки, а не лише холодна іронія, якої зараз варто було від нього чекати.