Розділ 3.

В корчмі при дорозі о цій, ще досить ранній порі, було наче й небагато відвідувачів, але дим стояв коромислом. Хазяїн та дві хазяйки — його жінка й донька — зустрічали, проводжали, догоджали кожному гостеві, чи то був простий перехожий, чи не знано з яких країв бідний прочанин, чи панський синок-ледащо. Чи робочі люди з недалекого поселення, або такі чудернацькі гості, як той шляхетного виду лицар та його супутник в одязі ченця.

Господар корчми "Райський бережок" пан Йошка Гарцук мав одне око жовте, а одне чорне, та ще й трохи зизооке. Але обоє ті очиці були однаково хитрі, а бачив їхній власник за чотирьох, особливо, якщо десь поблизу нечутно пропливав його, Йошчин, добрячий зиск. Жоден рибалка чи навіть чистокровний мисливський пес не вміли так відчувати та хапати свою здобич, як пан Гарцук вивуджував монети з гаманців своїх відвідувачів. При цьому, він ніколи не був злодюжкою, лише справжнім вправним корчмарем і другого такого ані по той бік Великої Річки, ані по цей, годі було й шукати.

Пан Йошка завжди задля власної користі вдавав, ніби впізнає відвідувача, знає все про нього, навіть, дівоче прізвище його бабусі пам’ятає наче своє власне. Багатим це лестило, а бідним навіювало думки про можливий кредит і всі разом незчувалися, як полишали останні мідяки на Йошчиному столі, або ж безпосередньо у нього на долоні.

Пані Гарцук, повнотіла та поважна, такого талану не мала, тому з відвідувачами тісно не спілкувалася. До того ж готувала вона дуже смачно, замовлення так і сипалися з кожного столу, і справ на кухні в неї вистачало. Молода панна Гарцук, Йошчина дочка Дарка, — напрочуд гарна, білозуба та весела. В червоній спідниці, в золотому намисті чотирнадцятирічна Дарка з довгою чорною косою вправно розпалювала апетит відвідувачів. Але її товариство та час перебування в залі обмежувало суворе око батька, чи то жовте, чи чорне, залежало від його настрою. Коли господар у доброму гуморі, а гості корчми — щедрі, Дарці дозволялося інколи заспівати веселої пісні, щоб розважити шановне панство.

Одне слово, "Райський бережок" і справді був місцем, де варто відпочити стомленим перехожим. Туди сходилися аж ніяк не три дороги, а набагато більше всіх чуток, заплутаних стежин та долі людей стікалися до корчми наче струмки до річки, та знаходили там своє тимчасове, але бурхливе й відрадне перебування.

Вже з півгодини чи більше, бо плин часу всередині корчми суттєво відрізнявся від зовнішнього ходу подій, сер Х’юберт, сидячи у кутку, спостерігав віртуозний танок Йошки навколо клієнтів і, треба зауважити, це видовище йому аж ніяк не набридало. Брат Наум знав багатьох людей, що заходили до корчми, та стиха рекомендував їх лицареві.

— Отой товстий дядечко — староста поселення, що Під Горою. Подейкують, його нечасто зустрінеш у корчмі, в самого дім — повна чаша та молода дружина. Прийшов обговорити якісь таємні справи, не хоче, щоб домашні підслухали. Бачте, настовбурчив капелюха з широкими крисами і гадає, крім хазяїна його ніхто не впізнає? Гай-гай, марно гадає. Оно, бачте, два парубки пішли, озирнулися та вклонилися панові старості. То брати-лісоруби, їх я найчастіше за всіх людей долини бачив у лісі. Є, правда, ще один в них брат — пасе отари на узгір’ях, так той і зовсім в долину не спускається, лише на свято, чи термінові справи які. Ось і зараз нема його, і ніхто не знає, де шукати. Чомусь мені здається, що скоро той чабан займе моє місце у печері відлюдника. Я й раніше приглядався до нього.

— Часто бачив?

— Не так, щоб часто, але приходив. Усе бажав порозмовляти з Учителем наодинці, так, щоб я не чув. Багато людей приходило спитати мудрої поради, але не так. Той все розпитував, розпитував, а очі блищали щоразу яскравіше…

— Як у тебе.

— Можливо. Я ж себе не бачив у те літо, коли прийшов уперше в цей заповідний ліс. — Брат Наум зітхає, мовчить недовго, а тоді знову привертає увагу лицаря до гостей корчми. — Бачте, ті троє волоцюг у протилежному кутку?

— То волоцюги? — здивувався сер Х’юберт. — В наших краях так паничі вдягаються!

— То маскарад. Здається мені, ті троє чекають на багатого пана, щоб трохи полегшити його гаманець. Вже вечоріє, і нікому не раджу виходити звідси самому, чи пристати до тої компанії. Я їх добре знаю.

— По-моєму, ти з ними грав?

— Було, — підтвердив брат Наум.

— І на великі гроші тебе накрили?

— Великих при собі просто не мав, але запам’ятав тепер добряче.

— Ти цінний супутник. Я на таких речах знаюся, сам розумієш, не одну корчму в житті бачив, але цих хлопців одразу не зауважив. Якби дійшло до розмови, я б, може, здогадався, та краще бути попередженим.

— Як буде ваша ласка, гляньте туди, бачите ченця у каптурі?

— Того, що занадто худорлявий на свій поважний сан і вік та дуже хвилюється, як би хтось не помітив залізного дубця, що він ховає під рясою? — спитав сер Х’юберт, відпиваючи з третього келиха доброго вина.

— Як ви помітили?!

— Та я ж казав, що теж трохи розуміюся на людях.

— Так, той чернець набагато менше чернець, ніж я. Він не бандит, а шпиг. Він міський, я його бачив раніше, але не тут. О… зараз мабуть, почнеться щось цікаве. Погляньте пане, бачте, люди в міському вбранні і серед ний отой в синьому розшитому каптані.