Розділ 2.

Не дивлячись на те, в якому розпачі зійшов з гори молодий хлопець, якому можливо так і не судилося стати добрим ченцем, день зайнявся ясний і теплий.

Сонце яскраво сяяло над лісом, а його листяні шати захищали гостей та мешканців лісового пологу від яскравого жагучого проміння. Під шатром деревних крон плив м’який зелений напівморок, наче під склепінням величезного собору. А луна від найменшого шелесту предивно змінювалася, вплітаючись у хор пташиного співу, у прадавню й нескінченну баладу, яку співає річка; в шурхіт листя, тріск гілок та легкі кроки на лісовій дорозі.

Не знаючи, що робити тепер, молодий учень відлюдника вийшов на стежину. Давно вже не доводилося йому спускатися так близько до долини, де жили інші люди. Але долина ще була внизу. Дорога, звиваючись, плавно зносила подорожніх схилом, укритим густим лісом.

"Куди тепер? Повернутися до батьківського дому? Неможливо. Своєї мрії я не здійснив, а кинути її нема сили. Що ж робити? Може, це ще одне останнє випробування перед посвятою? Я повинен пройти його.

Як вчитель завжди каже: "Змирися. Май мужність, сину, змиритися із тим, що ти не можеш змінити. Але ніколи не піддавайся, ані злу, ані суму. Бо сумне серце не чує Бога". А я ж чую своє покликання, і я не здамся. Якщо для цього треба побувати в мирському вирі, нехай так. Сам себе я не можу зробити служителем Бога, іноком, але присвятити всього себе служінню Богу, це я в змозі зробити й сам і де завгодно. Тож, уперед!"

Так, гордо звівши голову, юнак встав з каменю, на якому відпочивав та роздумував над своїм подальшим шляхом, та твердим певним кроком пішов, не розмірковуючи наперед, куди дорога виведе мандрівника.

Потроху літний дзвінкий день наповнив його своїм теплом та співом. Серце, яке було захолонуло від вранішнього вироку, відтануло, а молодість, яка сама собою схильна до надії на майбутнє, долала тимчасове розчарування в житті напрочуд швидко. А може, річ тут не лише в молодечому оптимізмі. Здається, у цього високого парубка з веселими карими очима та буйними темними кучерями, якому стара чернеча ряса була трохи замала й закоротка, не лише сильна й гнучка статура, а й досить сильна воля та звичка досягати поставленої мети. Більше не скоряючись важкому суму, що намагався полонити його серце й думи, колишній учень відлюдника попрямував до нового незнаного берега, де — він був у цьому достеменно певен, — на нього чекав успіх у справі його життя.

Десь по обіді до натренованого лісовим життям слуху хлопця долинув крізь щебет птахів та тріск сухого гілля, незвичний звук. Кроки, та не людські, а вбраних у метал копит. Хтось верхи їхав лісом. Неквапливо, але впевнено прямуючи назустріч самотньому мандрівникові. Земля скрадала відлуння кінського тупотіння, але каміння зраджувало його. До хлопця долинув слабкий дзвін підків та тихий брязкіт заліза. Незнайомець, без сумніву, озброєний, тобто міг становити загрозу для того, хто зустрінеться на його шляху.

Проте учень відлюдника не звик схилятися перед труднощами. Не відчуваючи у серці страху, не сповільнюючи та не прискорюючи ходи, хлопець йшов далі неширокою доріжкою, якій перетворитися на тиху лісову стежину не давали лише лісоруби сусіднього селища. Адже місця тут були тихі, патріархальні, купці на ярмарок та мандрівники з’являлися, мабуть, не частіше одного на місяць. Саме тому, цікавість навіть менш хороброго подорожнього, була б сильніша остраху. Про розбійників в окрузі давно вже не було нічого чути, від самої минулої осені.

"Мабуть самотній мисливець, — вирішив хлопець, вдивляючись у хащу, та прислухаючись до перестуку копит. — А може хто з чужих панів заблукав?"

До більш-менш широкого шляху вели кілька вужчих стежин. На звиві однієї такої стежки і зустрілися двоє чоловіків, що мандрували лісом.

З-за стовбура старезного в’яза з'явився вершник. Колишній учень-чернець зупинився, зачудовано дивлячись на нього. Таких чоловіків в довгих плащах, з важкими мечами, в оздоблених самоцвітами піхвах, які їздять верхи на красенях-конях та подорожують світом з однією метою: захищати слабких та знедолених, звуть "шевальє" і зустрічалися вони в житті молодого учня лише у книжках. Але так було до сьогодні. Тепер один з таких лицарів, щоправда, не в залізних латах, а в простому, досить обдертому дорожньому вбранні виїхав на стежину просто перед ним.

— Агов, хлопче, не тікай! Я не маю наміру тобі зашкодити, — ще здалеку попередив вершник.

— Я й не збирався! — досить зухвало (надто як на того, хто мандрує в чернечому одязі) відповів хлопець. Сам зрозумівши цю невідповідність, він чемно перепросив. — Даруйте, пане, чим можу вам допомогти? Ви загубили вірну дорогу?

— Не можна загубити те, чого не мав! — весело відповів незнайомець. — Добридень, ченцю.

— Добридень, ясний пане. З яких країв прямуєте?

— Здалеку. Сам я з Бретані, а подорожую скрізь, куди лише веде дорога. А там, де й ходу нема, там я обов’язково маю побувати. Така в мене вдача. Чий це ліс, яких господарів?

Хлопець потай засміявся, бо чекав цього запитання і вже передбачав як здивується або й злякається іноземець, почувши, що володаря в цих гір і лісу нема, крім Бога й тих людей, що живуть у долині і можуть ходити тут скільки їм заманеться.

— Це заповідний ліс. Він не належить окремому господарю.