Епілог

У каміні тихо потріскували сухі поліна, зриваючись іскрами, час від часу.

Посеред великої кімнати оздобленої у червоних та золотих тонах танцювала пара. На голові гарної білявої молодої жінки блищала невелика ажурна корона з міді прикрашена рубінами та маленькими діамантами. Довге темне волосся її чоловіка, було зібране у хвостик.

— Вона на тобі чудово виглядає, Рел, — м'яко посміхнувся Станіслав, провівши дружину під рукою. — Ти справжня красуня.

Валерія засміялася, хитнувши головою.

— Вона чудова, але це вже зайве. Я вже давно не принцеса, щоб корони носити.

— Ти моя Мідна принцеса, — чоловік нахилився, накриваючи її губи поцілунком.

Багато води спливло з того часу, як вони стояли посеред дитячої наважуючись на видобуток мідної руди. Після того робота закипіла. Останні гроші пішли на інструменти та найм робітників із тих, хто ще не встиг виїхати. Місцеві дивилися на них як на божевільних: «Пани зовсім розум втратили від горя». Але результати змусили всіх замовкнути. Коли першу партію руди переплавили, коваль вибіг із кузні з виряченими очима.

— Пане! Вона не гнеться! — кричав він. — Я кував її як залізо, а вона дзвенить і не ламається! І подивіться на цей колір!

Вироби з «міді» сяяли глибоким, благородним червоним кольором, що не тьмянів з часом. Інструменти з неї не іржавіли. А найголовніше — люди, які носили браслети з металу, почали помічати дивні речі. Старий Яків, який допомагав на розкопках, раптом виявив, що його покручені артритом пальці перестали боліти.

Чутки про «Живий Метал» із Кам'яної Долини полетіли імперією швидше за вітер. Відразу з'явилися ті хто хотів відкусити шмат собі. Дядько Станіслава, коли племінник тільки просив допомогу, відмовив йому,  кажучи, що у нього немає зайвого місця. А коли дізнався про мідь вже через кілька днів стояв на порозі.

Окрім нього були інші. Деякі приводили з собою загони солдат. Але майже завжди вистачало з'явитися у небі двом величезним рубіновим драконам, як вони розбігалися, кинувши зброю. 

Коли видобуток став стабільним, гроші потекли у Долину бурхливою рікою. Всім хотілося отримати прикрасу, зброю з дивної міді. Підтвердилися її лікувальні можливості. 

Саме тоді із попелу вигнання піднявся новий рід — Мідні. На їхньому гербі розмістилися лев та дракон, які разом тримали у лапах шматок руди. Недалеко від старого дому Станіслав та Валерія побудували собі замок, а поряд почало рости місто з колишніх жителів Долини.

У короткий час Мідні стали одним з найвпливовіших родів імперії, і одного разу повернулися в імператорський палац бажаними гостями.

* * *

Штовхнувши важкі двері, Валерія увійшла до своєї старої спальні у палаці. З моменту коли вона була тут в останнє майже нічого не змінилося. Жінка, завмерла, зціпивши пальці у замок, щоб вони не тремтіли. Очі опалили сльози. Кліпнувши кілька разів, Валерія підняла голову до стелі, та тихо зітхнула. 

Раптом двері стукнули, змусивши її рвучко повернутися. Увійшла дівчина у сукні служниці. Спочатку Валерії здалося, що це Кіра. У горлі став клубок від згадки колишньої служниці. Тоді вона зовсім не думала, як вчиняє з нею. Коли Олекса сказав, що Кіру звільнили та вона разом з чоловіком поїхала зі столиці, Валерія довго картала себе за це.

— Пані, вас кличе імператор, — сказала служниця, присівши в легкому реверансі.

Валерія кивнула, вийшовши слідом за нею з кімнати. Вони спустилися на перший поверх, пройшли картинною галереєю. Поступово жінка почала пригальмовувати, поки служниця не опинилася далеко попереду. Їм на зустріч йшов Олекса.

На губах заграла бешкетна посмішка. Користуючись тим, що м'які черевички без жодного звуку торкалися підлоги, Валерія майнула у тінь колони. Наче доросла жінка, а поводить себе як мала дитина.

— Де Валерія? — розгублено прозвучав чоловічий голос.

Жінка тихо захихотіла, притиснувшись спиною до колони. Почулися кроки.

— Лер? Ти тут? 

Визирнувши з-за колони Валерія здивовано підняла брови. Служниця стояла у кінці коридору, брата ніде не було. Не міг же він розчинитися у повітрі?

Аж раптом її за талію схопила пара чоловічих рук. Зойкнувши, жінка рвучко відвела лікоть назад, поки він не зустрівся з ребрами нападника. Почувся зойк. Дуже такий знайомий.

— Роки не йдуть,  а ти та сама, — насмішкувато промовив брат біля самого вуха. 

По шиї пройшли сироти. Валерія повернулася, посміхнувшись до нього.

— Повинно ж щось залишатися незмінним. 

— Тебе всі чекають.

— Вже йду. Я ходила у свою стару кімнату. Мені дозволили і я…  — зітхнувши, жінка подивилася в очі брату. — Скучила за вами.

— Я також, сестричко.

Валерія здивовано підняла брови.

— Не думаю, що ти можеш мене так називати.

Олекса чомусь важко зітхнув, взявши її під руку. 

— Ходімо. Всі вже зібралися.

Жінка кивнула, розправивши складки на сукні.

Батько чекав на них у своїх покоях, сидячі на тахті. Його очі швидко рухалися, читаючи сувій. Все було майже так само, як дев’ять років тому, у день коли її життя змінилося.

— Ваша Величність, прийшла Валерія Мідна та принц Олекса, — промовив слуга.

Дівчина обвела кімнату поглядом. На лавці біля стіни сиділи Мирослава та Софія, невпевнено посміхаючись, переглядаючись між собою. Поряд розмістився Філіп, відкинувшись до стіни, та склавши руки на грудях, біля нього — Марина та Луїса. Олекса підійшов, впавши поряд з дружиною.

Валерія завмерла, обвівши кімнату повільним поглядом, а потім підійшла до Станіслава. Попри теплі усмішки вона відчувала себе чужинкою тут.

— Де наші діти?.. — прошепотіла.

— Разом з іншими, граються. Не хвилюйся, — Станіслав схилив голову до неї, стиснувши тремтливі пальці дружини.

Валерія вимучивши з себе посмішку, кивнула.