Розділ 41

СТАНІСЛАВ 

Минуло кілька днів після катастрофи. Долина нагадувала розбиту чашу. Люди їхали. Щодня по дорозі повзли вози, навантажені речами.

Станіслав все частіше мовчав, дивлячись на карту Ондрії, що висіла на стіні в бібліотеці.

З кожним днем думка, що треба їхати здавалася все міцнішою. Грошей у них залишалося не багато, земля була понівечена, а його репутація «зрадника» не додавала оптимізму. Кілька разів він чув, як люди шепотілися, що це через нього боги прокляли Долину. Але вона була проклята ще до того, як він поїхав у столицю та зустрів там свою кохану дружину. Її підтримка єдине, що тримало його на ногах не даючи залити горе горілкою.

Ночами, втомлений від роботи та безнадії він забувався в її обіймах. Попри те, що вона також не сиділа на місці його люба принцеса виглядала як острівець життя у сірій пустці. Вона посміхалася, жартувала, намагаючись підтримувати народ. Коли це не діяло, то обіймала чоловіків та жінок, даючи їм змогу поплакати на своєму плечі. У такі миті у нього самого наверталися на очі сльози. Станіслав відчував гордість та безмежне щастя. 

Коли була вільна хвилина, чоловік повертався до дітей, колихав на руках маленьку донечку, ходячи з нею по кімнаті, а вона дивилася на нього великими карими очима та гугукала. Що Ярослав, що Юліана були дуже схожі на нього. Вони навіть перейняли форму брів, зберігши рівний трикутничок на верхній частині.

* * *

ВАЛЕРІЯ 

В один із днів Валерія попросила чоловіка взяти її з собою, щоб подивитися на обвали власними очима. Він не став її відмовляти, сподіваючись що так вона скоріше погодиться їхати геть.

— Я написав сьогодні дядьку на захід Ондрії. Може, знайдеться десь місце управителя, — глухо сказав Станіслав, копнувши носаком чобота брудну глину. 

Валерія не відповіла. Рішення чоловіка було правильним та логічним, але її щось зупиняло. Усі ці два роки земля Долини була мертвою і скільки б вона не вкладала сил та грошей ситуація не сильно покращувалася. Але тут був її дім. Місце де вона могла бути собою, де народилися їхні діти, а високо над горами час від часу з'являлися дракони. Валерія не думала, що колись буде сумувати за цим.

Перевівши погляд, жінка подивилася на величезний розлому в землі. Там тяглися товсті жили металу. 

Чомусь саме вони викликали найбільший спротив у її душі. Звичайна мідна руда, що роками труїла землю. Але вона не була схожа на те, що Валерія бачила на картинках. Руда мала дивний, насичений червоно-рубіновий відтінок, що ніби пульсував зсередини.

Жінка нахилилася і підняла невеликий уламок кристала, що відколовся від основної жили. Він був важким і теплим на дотик.

— Славо, — Валерія простягнула йому камінь. — Вона справді має бути такою?

— Це мідь, люба, — втомлено відмахнувся чоловік. — Просто з домішками якоїсь породи. Міді повно по всій імперії, вона коштує копійки. 

Попри це Валерія сховала кристал у кишеню фартуха.

Через деякий час вони повернулися додому де застали тривожну картину. Нянька бігала кімнатою з мокрими рушниками. Ярослав, після тієї ночі посеред неба, постійно кашляв, тепер його стан погіршився. Обличчя хлопчика пашіло жаром, він важко дихав та плакав.

Валерія кинулася до сина, забувши про все на світі. Брудний після прогулянки фартух вона кинула на стілець, після чого він впав на підлогу. Не помітивши цього, жінка наказала покликати лікарку та сама пішла робити компрес. Вчора вона вже приходила, оглядала хлопчика, та виписала йому ліки від хворого горла.

Варто було Валерії лише відвернутися, як Ярослав опинився на килимі. Його увагу привернув блискучий червоний камінець на підлозі.

Хлопчик схопив його потягнувши до рота. Побачивши це, Валерія у жаху відібрала у нього камінь. 

Після цього ноги у неї все ж підкосилися. Коли приїхала лікарка, вона готувалася до найгіршого — запалення легень у малюків часто закінчувалося фатально, а крім цього він міг отруїтися через той клятий кристал, який вона принесла додому. Жінка ледь волосся на собі не рвала, проклинаючи себе та свої дурні рішення.

Стиснувши долоню чоловіка, Валерія сиділа на стільці чекаючи вердикту лікарки. Сльози палили їй очі. Її трусило. Станіслав мовчав, напружено стиснувши щелепу.

Через кілька хвилин лікарка встала з краю ліжка та повернулася до батьків. Ті скочили на ноги. На обличчі старої жінки був дивний вираз недовіри.

— Що з нашим сином? — заламуючи руки, спитала Валерія.

— Він… — лікарка замовкла намагаючись підібрати слова,  — він здоровий. Горло чисте, жар зник. Так не буває… Не так швидко.

Валерія ледь не впала від полегшення, кинувшись до ліжка сина.

Тільки з часом, коли емоції вляглися вона знов звернула увагу на червоний кристал, що тепер лежав на столі. Спочатку вона хотіла його викинути, але потім зупинилася. Камінь пульсував, ніби був живим.

* * *

Увечері Станіслав знайшов дружину в бібліотеці. Кімната виглядала порожньою: багато книг лежали в стосах, готові до пакування. 

— Ти вже вибрала, що ми беремо з собою? — запитав він, беручи до рук томик з історії. — Це продамо?

Валерія сиділа за столом, крутячи в пальцях той самий шматок руди.

— Ми нікуди не їдемо, — не відриваючи погляд від сторінки, спокійно сказала вона.

— Рія… — втомлено зітхнув чоловік. 

— Скажи, що ти знаєш про мідь?

Він знизав плечима, не розуміючи суті питання.

— Мідь як мідь. М'який метал, швидко окислюється, використовується для посуду та дрібних монет. Такої повно, Валеріє. Кажу ж тобі, це не золото, щоб за нього труситися.

— Тоді чому Ярослав одужав? — запитала вона, впившись у нього поглядом. 

Станіслав нахмурився.

— Це збіг. Діти швидко хворіють і швидко одужують.

— Ні, це не збіг! — Валерія вдарила долонею по столу. — Я читала книжки, мідна руда не повинна так виглядати, у неї немає аж таких цілющих властивостей. Ти хоч колись бачив такий яскравий кристал? Він тобі нічого не нагадує? Я впевнена, що ця руда особлива. Нам треба ризикнути.