Розділ 40

ВАЛЕРІЯ 

Минуло ще півтора року. Останні кілька тижнів природа наче повстала проти Долини. Злива йшла, наче прорвало небеса. Холодні затяжні дощі вимивали дороги, річка вийшла зі своїх берегів. 

У останні місяці трава з брудно помаранчевої почала набирати червонуватий колір. Зимою це виглядало особливо страшно, нагадуючи селянам кров. Тому ті все частіше починали говорити про те, що боги гніваються на Долину та її мешканців.

Станіслав та Валерія чули всі ці розмови та намагалися запевнити людей, що це лише звичайні природні явища. Червоний колір землі давала мідь, яку вони бачили тут десятиліттями. Хоча те що вона стала настільки яскравою їх починало бентежити. Це не додавало популярності Долині.

У вітальні маєтку, всупереч негоді, було тепло. Вогонь весело тріщав у каміні, поглинаючи сухі дрова. Поряд на килимі дворічний Ярослав зосереджено будував вежу з кубиків. Поруч, у дерев'яній колисці, тихо сопіла маленька Юліана — їхня новонароджена донька, якій заледве виповнилося три місяці. Валерія сиділа у кріслі, притулившись до плеча Станіслава, слухаючи його тиху оповідь, як пройшов день. 

Під вечір злива нарешті закінчилася і тільки вітер продовжив завивати у камінних трубах.

* * *

ДРАКОН 

Високо в горах, у глибині своєї печери, дракон не міг заснути. На дощ він майже не звертав уваги, той стукав по зовнішній стіні печери. Але із дня у день він чув дивний звук, що йшов глибоко з надр землі. Із ледь чутного шепотіння він з часом переріс у гул та стогін.

Дракон насупився, кинувши нервовий погляд на сина, що вже кілька хвилин метався у глибині печери, скрегочучи кігтями по граніту і жалібно скавчав.

Проживши на світі не один десяток років, дракон знав, що це означає. Земля Долини прийшла у рух. Глибоко в її надрах, розмиті безкінечними потоками води, пласти ґрунту втрачали опору. 

Він рвучко підвівся, глянув на сина і видав короткий, гаркливий наказ:

«Сиди тут. Нікуди не йди, навіть якщо небо впаде. Я скоро повернуся».

Дракон кинувся до виходу. У нічному повітрі пахло свіжістю, яка завжди приходила після дощу. У Долині стояла тривожна тиша. 

* * *

СТАНІСЛАВ 

Валерія прокинулася від ревіння. Кімнату осяяв сліпучий спалах, за вікном у чорне небо вдарив стовп вогню.

— Що відбувається?! — скрикнув Станіслав, схоплюючись із ліжка. 

І тут у їхніх головах вибухнув голос. Він не просив, він наказував, врізаючись у свідомість:

«Тікайте! Тікайте геть! Земля скоро впаде!»

Станіслав зрозумів усе миттєво. Шкіра на руках вкрилася сиротами.

— Ріє, дітей! Швидко!

Вони діяли, як у тумані, поки за вікнами будинку ставало все гучніше. Долина прокидалася.

Накинувши швидко речі, Валерія схопила Юліану просто з ковдрою, Станіслав підхопив сонного, переляканого Ярослава. Вони вибігли на двір, де вже панував хаос.

Великий рубіновий дракон низько кружляв над селом. Він ревів, випускаючи струмені вогню в повітря, змушуючи людей у паніці вискакувати з будинків. 

— Всі на пагорб! Подалі від гір! — кричав Станіслав, на ходу закидаючи дружину з дітьми у віз та продовжуючи віддавати накази слугам. — Бережи дітей! Я скоро повернусь.

У якусь мить Валерія хотіла кинутися за чоловіком, але пересиливши себе, залишилася там де була. Він знав, що робить, а вона тільки б заважала йому. 

Скочивши на коня, Станіслав поїхав у село. У Долині царювала паніка. Люди не розуміли, що коїться. Вони бігли хто куди.

Піднявши голову, чоловік побачив у небі дракона, який швидко промчав у бік гір, опалюючи струменем вогню сосни на схилах. Цим він змушував людей тікати у інший бік.

Станіслав зітхнув — не дуже гуманно, але дієво. Більшість людей бігли тепер у потрібному напрямку. Зістрибнувши з коня, чоловік покрутив головою, вичіпляючи у натовпі старосту. 

— Сем! — підсилений магією голос пролунав над вулицею. — Збирай людей і всі на пагорб, подалі. Земля скоро прийде у рух.

Тільки він це сказав, стався перший поштовх. На його щастя староста не став ставити запитань. Скочивши на коня, Станіслав поїхав далі. 

Пів години у Долині царював суцільний жах. Коли остання група людей перетнула межу безпечної височини, дракон замовк і різко набрав висоту, зникаючи в хмарах.

Минула година. Вони стояли під мокрими деревами, тремтячи від холоду, та вдивляючись у темряву. А потім це сталося.

Спочатку почувся гул, схожий на гуркіт грому, а потім земля під Долиною ожила та за лічені секунди просіла, утворюючи провалля. 

Світанок відкрив страшну картину.  

 «Тепер безпечно», — пролунало втомлене відлуння в голові Валерії. Дракона ніде не було видно, але вона відчувала, що увесь час він залишався поруч.

На очах виступили сльози. Склавши руки на грудях жінка послала дракону мовчазну вдячність. Він не був зобов'язаний рятувати їх. Але якби не він вони б вже рахували загиблих.

Коли світанок пофарбував небо вони спускалися в Долину у повній тиші. Атмосфера відчаю здавалася такою густою, що її можна було різати ножем. 

Теплиць більше не існувало. Місце, де ще вчора зеленіли паростки, перетворилося на місиво з бруду, уламків дерева та каміння. Частина будинків була зруйнована вщент.

Маєток встояв, бо він був збудований далеко від річки та гір. Але по фасаду, від фундаменту до самого даху, зміїлася глибока, потворна тріщина. 

Валерія стояла посеред двору, притискаючи до себе Ярослава. Нянька поруч колихала Юліану, яка плакала від голоду. Станіслав відразу як привіз додому, залишив їх та пішов зі своїми людьми оглядати завали.

* * *

Тепер жодні вмовляння не могли переконати людей залишатися в Долині. Вже наступного дня вони почали йти. Розгрібши те, що вціліло, селяни пакували усе на вози.