Розділ 39

ВАЛЕРІЯ

Минуло пів року. Зима відступала неохоче, залишаючи після себе брудні калюжі на дорогах та холод. Але у маєтку Станіслава завжди панувало літо. Маленький Ярослав помітно підріс. Це був здоровий, міцний хлопчик, який уже активно повзав по килимах, змушуючи няньку та слуг бігати за ним слідом. Він був викапаний батько, ті ж темні очі, брови, той же впертий вираз обличчя. Слуги обожнювали малого та вже давно перестали здригатися від його імені.

Проте за стінами маєтку життя не було таким безхмарним. Попри успіх із теплицями, Долина відчувала на собі холодний подих ізоляції. Купці все ще оминали їхні землі, боячись гніву столиці. Молодь потроху покидала села. Хоч Станіславу було прикро, але він відмовився від того, щоб силою тримати людей на землі. 

Валерія вважала їхнє життя майже ідеальним. Хоч воно було простим, без розкоші, але у них було те, що неможливо купити за гроші — кохання, загартоване випробуваннями.

Одного разу, перевіряючи віддалені теплиці біля підніжжя гір, Валерія раптом почула тоненький голосок у себе в голові. Зупинившись, молода жінка підняла очі до неба. Високо над горами, на тлі пухнастих хмар, кружляв дракон. Він уже не був тим «кошеням» якого вона врятувала, і який потім грів її цілий день. Він підріс, зміцнів. Дракончик перекидався в повітрі, дуркуючи, ловлячи потоки вітру. 

Валерія мимоволі всміхнулася. Вона підняла руку й помахала йому, пославши повітряний поцілунок. Ярослав, який сидів у слінгу на її грудях, теж задер голову, зацікавлено гугукаючи.

Раптом поруч із малим з'явилася величезна, темна фігура. Батько-дракон виринув із хмар, зробивши коло, заганяючи того додому в гори. Валерія провела їх поглядом, відчуваючи дивне щастя. Коли вони зникли, вона повернулася до теплиці.

Минуло ще кілька днів. Сутінки впали на Долину. Слуги вже закінчили свої денні справи, Станіслава ще не було — він затримався у селі. Валерія сиділа у вітальні, поклавши на коліна вишивку, коли у вхідні двері постукали.

Нікого зі слуг не було поряд, тому вона пішла відчинити сама. На порозі стояв високий чоловік у дорожньому плащі з насунутим на очі каптуром.

— Доброго вечора, — почала вона, і слова застрягли в горлі.

Чоловік відкинув каптур. Валерія отетеріла. Перед нею стояв батько. Він виглядав інакше — простіше, без корони та дорогого одягу, але погляд залишався тим самим. 

— Я під личиною, — тихо сказав він, переступаючи поріг. — Для інших я просто мандрівний торговець. Ніхто зайвий не впізнає мене.

Секунду жінка стояла, ноги ніби приросли до порогу.

— Ви... Ти голодний? — розгублено запитала вона, відступаючи.

— Ні.

Він пройшов у вітальню, оглядаючись. Його погляд зачепився за простір над каміном. Там висів новенький, акуратно вишитий гобелен із гербом Станіслава — левом. Імператор хмикнув. У порівнянні з розкішшю, в якій виросла донька, цей будинок виглядав бідним. Але попри це тут відчувався затишок, якого часом бракувало його палацу.

Валерія стояла посеред кімнати, ховаючи тремтячі пальці в складках сукні. Вона не розуміла, навіщо він тут. Хіба він не відсік її від роду? Хіба вона для нього не померла?

— Я приїхав побачити онука, — раптом сказав він, не дивлячись на неї. — Якщо ти дозволиш.

— Звісно... — видихнула вона. — Він нагорі. Вже спить.

Вони піднялися на другий поверх у гробовій тиші. У спальні тьмяно горіла нічна лампа. Хлопчик спав у своєму ліжечку, розкинувши ручки.

Чоловік підійшов, схилившись над ним. Він довго дивився на дитину, вивчаючи риси обличчя. Потім хмикнувши, похитав головою. Майже завжди родовий колір волосся та очей передавався нащадкам, але не на цей раз.

— Де твій чоловік? — запитав, не дивлячись на неї.

— У селі. Скоро має бути.

Валерія стояла осторонь, боячись підійти ближче. У горлі пересохло.

— Як... як ти? Як дівчата? 

Чоловік важко зітхнув, нарешті відірвавши погляд від онука. Знайшовши очима крісло біля каміна, він сів, витягнувши ноги. Вигляд у нього був втомленим.

— Мирослава та Софія сумують за тобою. Вони просилися відвідати тебе. Але ти ж розумієш... — він не договорив. Вона розуміла. — Багато змінилося за цей час. Олекса поїхав з Луїзою, щоб бути керуючим на одному з наших островів. Марина, дружина Філіпа, народила доньку, зараз вона знову вагітна.

— Справді? — очі Валерії засяяли від радості.

— Хочеш знати, як назвали? — на губах чоловіка майнула усмішка. — Анна.

— Бабуся була б рада, — посміхнулася жінка, згадавши гарну літню пані, хоч та померла коли вона була ще зовсім маленькою. 

— Навряд це на честь неї, — тихо засміявся він.

У Валерії перехопило подих. Сльози миттєво навернулися на очі. Мало хто знав, але це було другим її ім'ям. На честь бабусі. 

— А Марія... — вів далі батько. — Марія почала листуватися з принцом Даниїлом. Здається, справа йде до заручин. Вона щаслива.

Чоловік запустив руку в глибоку кишеню плаща та дістав звідти грифона майстерно вирізьбленого з дерева.

— Це для нього. Як ви його назвали?

Валерія опустила очі, відчуваючи, як щоки заливає рум’янець.

— Ярослав.

У кімнаті запала тиша. Імператор завмер, в блакитних очах спалахнуло нічим неприховане здивування. Чоловік повільно перевів погляд на ліжечко онука. 

— Ярослав... — повторив він, пробуючи ім'я на смак. — Несподівано.

— Мені шкода, батьку, — раптом прорвало Валерію, вона ступила крок до нього, впавши на коліна. Голос тремтів. — Мені так шкода, що все так склалося. Що через мою втечу тінь впала на сім'ю. Я рада, що у моїх колишніх братів та сестер усе добре...

Імператор різко підняв руку.

— Вони б образилися якби ти їх так називала.

Піднявшись, він наказав і їй встати на ноги. Суворості вже давно не було у його погляді. Знов запустивши руку у кишеню плаща він дістав звідти тонку, витончену прикрасу на ланцюжку. Мовчки застебнув її на шиї доньки.