38.1

Валерія спробувала підвестися, але сил на це не стало. Станіслав безпорадно озирнувся. Як вони будуть звідси спускатися?

 Дракон знову зітхнув, і у цьому звукові було повно втоми та нетерпіння. Він хотів, щоб вони нарешті зникли. Щоб його син належав тільки йому.

«Тільки один раз» — прогуркотів голос у них в голові.

Дракон ліг, підставивши крило, утворюючи живий міст до своєї спини. Валерія та Станіслав розгублено перезирнулися.

«Лізьте швидше, поки я не передумав».

Станіслав скинув з себе куртку, накинувши її на плечі дружини. Обережно підтримуючи Валерію з немовлям, він допоміг їй піднятися тому на спину. Чоловік сів позаду, міцно притискаючи дружину до себе, намагаючись затулити її та дитину від вітру.

Дракон бурмочучи щось, піднявся на ноги та пішов до виходу з печери. Спина його хиталася. Дівчина зіщулилася, злякано кидаючи погляди на шию дракона і те що було за нею. Біль притупився, все місце заполонив страх.

Відштовхнувшись від виступу, дракон злетів. Тіло миттєво напружилося, борючись з вітром та вагою вантажу. Все ж його спина не була розрахована, щоб на ній хтось сидів.

Політ зайняв довший час ніж якби він летів сам, чи хоча б не переживав за чиюсь безпеку. Він відчував як злякано калатає серце молодої жінки, як вологі пальці тремтять, намагаючись триматися за шип біля шиї. Зараз запах її страху був більшим ніж коли вона з мечем хотіла напасти на нього.

Як тільки він опинився над Кам'яною Долиною, його помітили із землі. Дракон нахмурився, навіть на такій відстані відчуваючи як у голови дрібноти приходять липкі, гидкі думки. Навіть коли вони роками не показуватися тут, дозволяючи робити що заманеться, їм все одно було простіше ненавидіти їх та бажати смерті.

Дракон опустився на галявину недалеко від маєтку Станіслава. Валерія судомно дихала, нарешті відчуваючи землю поряд. Станіслав спустився першим.

Дівчина торкнулася долонею до лускатої шиї дракона. Зараз, коли їй більше не загрожувала смерть, вона могла подивитися на нього з іншого боку. В куточках очей зібралися намистинки сліз.

— Дякую тобі. Я спробую дотримати своє слово. Ми знайдемо вкрадені яйця та повернемо їх у гніздо.

Дракон нічого не відповів, але у її голові пролунав дивний сумний сміх. 

Тільки-но Станіслав допоміг Валерії спуститися на землю, дракон зірвався у небо та полетів геть, навіть не озирнувшись.

Ноги Валерії підкосилися. Адреналін, що тримав її притомною останні години, вивітрився миттєво, залишивши по собі втому. Вона безсило осіла на траву, притискаючи до себе згорток із немовлям.

З боку маєтку до них уже бігли люди з тим, що перше потрапило під руку.

— Пане! Пані?! — шоковано вигукнув Яків, зупиняючись у кількох метрах.

Станіслав присів поряд з дружиною. Чоловік не поспішав нічого пояснювати та заспокоювати нажаханий натовп.

— Лікаря! — гаркнув він та, що слуги здригнулися. — Негайно!

Він обережно забрав у Валерії дитину, притиснувши крихітний згорток до грудей однією рукою.

— Ми вдома, кохана. Потерпи трохи, — ковзнув губами по її скроні, полегшено відчувши, що вона не гаряча. Але радіти було зарано. 

Яків підбіг, піднімаючи ледь притомну Валерію на руки. Вона не пручалася, поклавши голову йому на плече та заплющивши очі. 

Її відразу віднесли у будинок, поклавши на ліжко. Через кілька хвилин прийшла лікарка, яка швидко наказала слугам нагріти води та не заважати.

Почувши історію пологів та оглянувши матір з немовлям, вона довго хитала головою.

— Це диво, пане, — пробурмотіла жінка, даючи Валерії випити гірку трав’яну настоянку. — Після всього що вона пережила за останні два дні… Вони обидва здорові. Я буду приходити час від часу, наглядати за ними. Моя вам порада: знайдіть годувальницю для сина. Ваша дружина зараз занадто слабка. Їй треба спокій та міцний сон, щоб повністю одужати.

Станіслав вдячно кивнув, давши лікарці кілька срібних монет.

* * *

ВАЛЕРІЯ

Випивши настоянку Валерія майже одразу провалилася у глибокий сон. Прокинулася вона, коли за вікном уже стояла глибока ніч. У кімнаті панувала тиша, яку порушував якийсь шурхіт.

Валерія повернула голову. У кріслі сидів Станіслав, біля нього тьмяно горіла магічна кулька. Чоловік ледь погойдувався, тримаючи на руках білий згорток, і з теплом дивився на сина. Її губи розтягнулися у ніжній посмішці.

— Славо... — прошепотіла вона. Голос був хрипким.

Чоловік миттєво підвів голову.

— Ти прокинулася, — він підійшов до ліжка, сівши на край. — Як ти?

— Пити хочу... і його. Дай мені його.

Станіслав обережно переклав сина в її руки, а сам підійшов до стола де стояв глечик з водою.

— Скільки я спала?

— Майже день. Тобі ще треба відпочивати, лікарка сказала. Не хвилюйся, я знайшов у селі годувальницю на перший час.

Валерія підібгала губи, опустивши погляд на сина, який відкривши очі, тепер тягнув до неї ручку. Кумедно позіхнувши, схопив пальчиками пасмо золотого волосся.

— Я хотіла б сама.

Чоловік важко зітхнув. 

— Потерпи хоч трохи. Твоє тіло змучене. 

Дівчина стрельнула в нього поглядом.

— Ні, — твердо сказала вона. — Щоб погодувати у мене сил вистачить.

Станіслав нахилився та поцілував її у скроню, довго вдихаючи запах її волосся.

— Ти неймовірна, — прошепотів він. — Ти зробила мене найщасливішим чоловіком у світі. Я думав, що втратив вас... 

— Ми живі, — Валерія торкнулася його щоки. — І ми вдома.

Вони мовчали деякий час, дивлячись на сина. Йому був лише день, але вже було помітно, що він перейняв на себе багато батьківських рис, включно з волоссям.

 — Як ми його назвемо? — запитав Станіслав.

Валерія посміхнулася, провівши пальцем по щічці малюка. Дівчина думала про це ще там, у печері, коли благала богів про порятунок.