Розділ 38

— Ні, ні, ще рано... — простогнала вона, стискаючи зуби. — Будь ласка, не зараз.

Але це вже було не зупинити. Перейми накочувалися хвилями. Дівчина лежала у гнізді скрутившись, ковтаючи гіркі сльози.

Минали години, а може навіть дні. У якийсь момент Валерія втратила лік часу. Златан за межами печери почав хилитися до заходу, подовжуючи тіні, а вона все ще була тут, одна, на краю світу.

Їй було страшно. Так страшно, як ніколи в житті. Навіть коли вона стояла перед драконом, то був зовсім інший страх. 

— Мамо! — кричала в напівзабутті, коли біль ставав нестерпним. — Мамо, допоможи мені!

Вона кликала батька, хоча знала, що він не прийде. Кликала Олексу. Кликала Станіслава, благаючи його з'явитися, взяти її за руку, та сказати, що все буде добре. Але нікого не було. Ніхто не прийде, не забере собі цей біль. Єдиною відповіддю на її крики було виття вітру за межами печери.

Червоний дракончик, якому було лише кілька годин примостився біля її боку. Він був схожий більше на велике лускате кошеня, ніж на майбутнього грізного володаря небес. Рука дівчина сама потягнулася до нього, обіймаючи гаряче, мов пічка тіло. Його ритмічне дихання трохи заспокоювало її паніку.

Великий Дракон весь цей час лежав біля виходу з печери. Він не наближався, але й не зводив з них вертикальних зіниць. 

Минула десята година мук. Дівчина вже не кричала, лише тихо стогнала, вчепившись пальцями в суху траву гнізда.

Дракон раптом важко зітхнув, випускаючи з ніздрів струмінь пари та роздратовано повівши головою у бік неба, яке м'яко фарбувалося в рожевий колір. Йому набрид цей запах болю та безнадії. Вийшовши з печери, він розправив величезні крила. Світло світанку заграло на його яскравій рубіновій лусці, роблячи її схожою на справжній дорогоцінний камінь. Відштовхнувшись від виступу, ящір злетів у небо. 

* * *

СТАНІСЛАВ 

Коні та люди вже були втомлені, але чоловік не дозволяв зупиняти пошуки. Вчора, коли її викрали він був вдома, розбирав рахунки. Помітивши величезну тінь, що ніби впала з неба, чоловік кинувся до вікна, щоб побачити страшну картину: дракон розміром як два бойові коні з величезними перетинчастими крилами схопив його дружину. Люди, що були на вулиці та це бачили, кричали.

Станіслав схопивши меч,  вибіг з будинку, але було вже пізно. Не гаючи ні хвилини він спорядив групу, щоб прочесати підніжжя скель. У них були мотузки та залізні гаки на випадок якщо доведеться лізти.

Чоловік не відчував ніг. Надія гасала з кожною хвилиною. Він картав себе за те, що не був тоді з нею. Рахунки могли почекати, але він сказав, що зайнятий і нехай вона гуляє зі служницею.

— Пане! — крикнув хтось із селян, вказуючи в небо тремтячою рукою.

З-за хмар, каменем падав дракон. Люди з криками кинулися врозтіч, шукаючи схованку за валунами. Станіслав залишився стояти, вихопивши меч, хоча розумів усю безглуздість цього жесту.

— Ось ти де, тварюко! — чоловік вишкірився, замахуючись мечем. Дракон відхилився вбік, пронісшись над самою землею, піднімаючи клуби пилу.

Станіслав міцніше стиснув руківку меча, збираючись повторити торішній бій. Але раптом скроні пронизав страшний біль,  наче через них наскрізь пройшла блискавка. З очей бризнули сльози. У голові стояв такий гул, що жодна думка не мала сили зібратися докупи.

Величезна пазуриста лапа простягнулася вниз. Важкий меч випав з його рук. Світ перекинувся. Жорсткі кігті обхопили його поперек, вичавлюючи повітря з легень. Земля стрімко полетіла вниз.

Він був впевнений, що це кінець. Зараз дракон віднесе його у гніздо, щоб згодувати своєму виводку. Після того як той схопив, гул у голові Станіслава відразу затих.

Політ тривав недовго. У якийсь момент пазуриста лапа розтиснулася і його кинуло об камінь, наче він був непотрібною кісткою.

Чоловік охнув від болю, що пронизала тіло, але відразу схопився на ноги. Меч залишався далеко внизу, але він не збирався дарувати тому легку перемогу. Покрутивши головою Станіслав завмер не вірячи власним очам.

У глибині гнізда, на купі сухого гілля лежала його Валерія. Вона була бліда, як полотно, золоте волосся злиплося від поту, але на її обличчі блукала слабка, втомлена посмішка. Вона притискала до грудей маленьке тільце, з вологою червонуватою шкірою, крихітними ручками та ніжками. Поряд з ними лежав витягнувшись, як кошеня, дракончик.

Станіслав розгубився від вигляду цієї картини. Дівчина втомлено посміхнулася до нього та прикрила очі, поклавши голову на край гнізда.

Він хотів кинутися до неї, але раптом у його голові пролунав голос. 

«Я знаю, що це ти причетний до смерті моєї самиці. Ви вбили її коли вона шукала наших дітей.»

Станіслав повільно повернув голову до дракона. Той сидів на вході, перекриваючи шлях до втечі.

«Але твоя самка врятувала мого сина. Вдихнула в нього життя, коли він був мертвий. Тому я не чіпаю вас. Життя за життя. Ми квити».

Станіслав здригнувся, відчуваючи, як ці слова відбиваються у свідомості. Слова застрягли у горлі. Чоловік вдячно схилив голову перед драконом, а тоді побіг до Валерії, впав поруч із нею на коліна, торкаючись губами її холодного чола. 

— Ти жива... І... — він поглянув на дитину — хлопчика. Станіслав зірвав з себе плащ, допомагаючи загорнути у нього сина. Той знову заплакав, відкривши величезні темні очі. У чоловіка перехопило подих.

Маленький дракончик прокинувся від руху. Підвів голову та незадоволено зашипів на Станіслава, намагаючись посунутися ближче до Валерії.

Великий дракон роздратовано пирхнув. Ця емоція на диво була зрозумілою для Станіслава. Очі істоти палали пекучими ревнощами. Йому не подобалося, що його дитинча горнеться до чужинців. Це неправильно.

«Вона чужинка. Залиш її».

Дракончик неохоче відсунувся, підкоряючись волі батька, але продовжував жалібно попискувати, дивлячись на Валерію.