Розділ 37

Валерія застигла дивлячись на два великі жовті ока з вертикальними зіницями. Тепер в них не залишилося навіть тіні скорботи. Побачивши меч в її ногах, червоний ящір примружився, у його грудях щось загуркотіло. 

Дівчина зробила крок назад до тунелю і раптом у її голові вибухнув голос, змусивши Валерію схопитися за скроні.

«Маленька людська жінко. Ти прийшла закінчити те, що почали твої самці? Ти думала, я не відчуваю твій запах? Він такий же гнилий, як запах твого чоловіка та брата. Якби ти залишилася у тій печері я дав би тобі можливість спокійно вмерти на самоті».

Валерія похитнулася. Вона здогадувалася, що він її залишив не просто так, але підтвердження було отримати страшно.

«Вони вбили мою пару. Забрали моє небо. Тепер я заберу у них те, що вони люблять. Я заберу їхнє майбутнє. Тебе. І твоє дитинча».

Він не кричав. Він констатував факт. Холодно і безжально.

Валерія стояла, опустивши руки. Вона була спустошена. Страх зник, поступившись місцем важкій, в'язкій безнадії. Тепер до неї остаточно дійшло чому гніздо порожнє і куди могли подітися інші яйця. Найстрашніше було те, що Слава та Олекса дійсно винні у смерті його дракониці. Вони вирушили на бій з нею та вбили, після того, як вона спустошила кілька сіл. Тоді загинуло багато невинних. Але чи є сенс казати це дракону? Навряд йому є хоч якесь діло до звичайних смертних.

Рубінові дракони десятиліттями не покидали гори, рідко показуючись людям. Їх залишалося дуже мало. І ось рік тому злодії, якось дісталися їх гнізда та вкрали кілька яєць. Що їй залишалося робити? Тому вона залишила безпечний дім, щоб знайти дітей. Але не знайшла і по тому її лють розпалювалася ще сильніше. Розбита горем та гнівом мати хотіла тільки одного — помсти.

Якби ж Олекса чи Станіслав могли з нею поговорити. Якби вдалося пробитися до її розуму. Можливо тоді все склалося інакше і її — Валерії, тут зараз не було.

— Я розумію тебе... — прошепотіла вона. Голос тремтів, але дівчина змусила себе говорити голосніше. — Я розумію твій біль. Я знаю, що вони зробили. Я не можу виправдати їх. І я не можу повернути тобі твою драконицю. — дракон повільно підвівся, нависаючи над нею горою. — Але я можу допомогти повернути твоїх дітей! — вигукнула Валерія, хапаючись за останню соломинку. — Я знайду їх. Я клянуся тобі! Я була донькою імператора. Мій чоловік — володар цих земель. Я переверну кожен камінь, я змушу віддати вкрадене. Лише відпусти мене. Відпусти мене заради моєї дитини!

У її голові пролунав звук, схожий на гуркіт каменепаду. Дракон сміявся. Але цей сміх був повний гіркоти та зневаги.

«Ні. Ви, люди, маленькі брехливі істоти. Твої слова порожні, як це гніздо. Щойно ти вийдеш звідси, щойно відчуєш землю під ногами — ти побіжиш. Сховаєшся за спинами своїх солдатів і забудеш про свою клятву. Ти накажеш убити мене, щоб врятувати свою шкуру».

Він зробив крок до неї. Стіни печери затрусилися. З його пащі вирвався жар, від якого на очах виступили сльози.

«Мені відомо хто ти, — прогуркотів він в її голові. — Я відчув твою кров тільки ти ступила на землі Долини. І саме тому я тебе вибрав, маленька золота принцеса. Ти звідси не підеш.  Все закінчиться тут. Зараз. Твоє життя стане платою за моє горе».

Валерія відступила, але п'яти вперлися в холодну кам'яну стіну, кинувши швидкий погляд на діру, звідки вона тільки що прийшла.  Дракон роззявив пащу, готуючись до останнього удару, і тоді вона побігла. Встигла заскочити у темряву тунелю, як раптом пролунало гучне «Трісь!»

Вогню не було. Присутність дракона зникла з її голови.  Постоявши кілька секунд, рахуючи рвані удари серця, Валерія обережно зробила крок назад до печери. Висунувши голову, вона побачила, що дракон стоїть над гніздом.

Трісь.

Валерія широко розплющила очі. У великому гнізді, на єдиному вцілілому яйці, з'явилася тонка, темна тріщина. Вона швидко повзла по шкаралупі, розгалужуючись, наче блискавка. Щось усередині наполегливо штовхалося назовні, вимагаючи права на життя. Шкаралупа тріснула та розійшлася, і з неї визирнула темна, ще м’яка голова. Дракончик здригнувся, розплющив пащу і… замовк.

Пройшла секунда, друга. Дракон нервово вдарив хвостом по стіні печери, спробувавши гострим кігтем зламати залишки шкарлупи.

Валерія застигла біля виходу. По шкірі пройшов мороз. Щось було не так. Не було крику. Не було першого подиху.  Дівчина схопила ротом повітря. Ця тиша їй була знайомою. Одинадцять років тому. Коридор. Вона втекла від няньки, зустрівши братів під дверима де без зупину кричала їхня матір народжуючи молодшу доньку. На них майже не звертали уваги, слуги бігали туди сюди. Аж раптом у кімнаті запала тиша, а за ним повний горя крик батька, що розірвав повітря. 

Вона через прочинені двері бачила, як він стояв на колінах біля ліжка, тримаючи долонями бліду руку матері. Імператриця Лілі судомно дихала, не маючи сил навіть поворухнутися. На руках повитухи лежало маленьке тіло. Мирослава народилася у запланований термін, але так і не змогла зробити перший подих. Не чекаючи ні секунди повитуха почала діяти: повертати дитину, розтирати. І сталося диво. Через мить тиші кімнату прорізав різкий дитячий плач.

З маленьким дракончиком було так само. Він лежав нерухомо на краю гнізда. Тонка напівпрозора плівка тяглася від його мордочки, злиплася на ніздрях. Рідина блищала в тьмяному світлі печери.

Дракон заревів, вдаривши могутньою лапою підлогу, кришачи камінь. Валерія закрила вуха руками, але це майже не допомогло. Крик дракона звучав звідусіль, відбиваючись від стіл.

Секунда роздумів і вона кинулася до нього збоку, не зводячи погляду з сильного хвоста.

— Зупинися! Ти вб’єш його! Я можу допомогти!

Але, здається дракон її не чув. Він продовжував вити, руйнуючи собою печеру. Дівчина впала навколішки перед маленьким тілом. Дракон не дивився на неї, поглинутий горем, тому вона почала діяти. Пальці ковзнули по холодній лускатій шкірі, рвучко зриваючи плівку з мордочки. На страх не залишалося часу.