36.1

Кристали мерехтіли, розкидаючи тьмяне жовтувате світло. Повітря було стоячим без жодних ознак вітру. Валерія важко прихилилася до стіни, намагаючись вгамувати серцебиття. У стіні навпроти було два темні тунелі, які вели кудись углиб гори. Вона втомлено дивилася на роздоріжжя. Ліворуч чи праворуч? Який з цих тунелів міг вивести її на свободу, а який стане погибеллю? Дівчина вагалася.

Перевівши погляд, Валерія подивилася на купу якогось мотлоху, що лежала біля іншої стіни. Підійшовши ближче вона здригнулася: це були рештки чиїхось обладунків, почорнілі та покручені, ніби були зроблені з паперу, а не металу. Серед попелу та кісток несподівано щось блиснуло. Валерія нахилилася й тремтячою рукою витягла з купи сміття старий зламаний меч. Замість довгого леза був обрубок з нерівними краями. Але це було краще ніж нічого. Дівчина міцніше стиснула зброю.

Зробивши глибокий вдих, Валерія рушила у правий тунель. Вона пройшла зовсім небагато, коли прохід розширився в іншу залу. Але не встигла зробити й кроку, як тишу розірвав різкий, пронизливий писк. Зі стелі, наче чорна хмара, зірвалася зграя кажанів. Вони хаотично металися навколо, б’ючи її крилами по обличчю, плутаючись у волоссі.

Закричавши, дівчина затулила голову руками, кинувшись назад. Вона бігла, не розбираючи дороги, поки знову не опинилася під тьмяним сяйвом жовтих кристалів. Кажани не переслідували її, залишившись у своїй темряві.

Знесилена, Валерія сповзла по стіні на підлогу. Сльози безсилля підступили до горла, але стиснувши зуби, дівчина не дозволила їм пролитися. 

— Тихіше, маленький, усе буде добре, — прошепотіла, ніжно погладжуючи живіт. Дитина знову заворушилася, відповідаючи на її дотик. — Тато нас знайде. Він уже шукає нас, я знаю. Він сильний. Він уже одного разу переміг дракона… разом з дядьком Олексою.

Відкинувши голову, дівчина замружилася від хвилі болю, що прокотилася по тілу. Олекса… Її любий старший братик був так далеко. Він навіть не знає що з нею сталося. А коли дізнається буде вже пізно. Зрадливі сльози потекли щоками.

— Я хочу до тебе! До вас, — схлипнула, ковтаючи сльози. Губи зігнулися у гіркій посмішці. — Пам'ятаєш як ти жартував з мене? А я плакала та ховалася за батька? Хто ж знав, що ти вгадав мою долю.

Це було давно, тепер здавалося у якомусь іншому житті. Двір палацу, залитий світлом, запах літа. Вона стояла, міцно обхопивши ногу батька, і боязко визирала з-за його довгого плаща. А посеред двору, регочучи бігали її брати — шестирічний Філіп та одинадцятирічний Олекса.

— Я — великий дракон! — кричав Олекса, розставляючи руки, наче крила, і смішно вишкіряючись. — Я прилетів, щоб забрати принцесу у своє лігво! 

Він почав кружляти навколо них, та гарчати, ніби справжній дракон. Філіп сміявся, зігнувшись навпіл. Але маленькій Валерії не було тоді весело, вона сприйняла гру надто серйозно. Уява намалювала страшне чудовисько, і вона, злякавшись не на жарт, розплакалася, сховавшись за батька повністю.

— Олексо! Філіпе! — суворий голос матері змусив хлопців завмерти. Імператриця стояла поруч з докором дивлячись на дітей. — Негайно припиніть. Не треба лякати сестру. Хіба так поводяться старші брати?

Хлопці винувато схилили голови, бурмочучи вибачення, а вже за хвилину знову побігли гратися до фонтану, забувши про все на світі.

Валерія виринула зі спогадів, відчуваючи, як на губах з'являється гірка, але тепла посмішка.

— Після вже ви бігали до матері, жаліючись на мене. Пам'ятаєте, як я викинула в камін ваших дерев'яних солдатиків? А той бій на мечах який я сама розпочала і коли ти, Філіпе, мене ледь зачепив то розревілася та пожалілася батькам. І скільки разів ми підсипали один одному сіль у чай, — тихо розсміялася. Коли брати намагалися скаржитися робила великі невинні очі та тулилася до матері. І та вірили їй — «милому янголятку». А коли батьки не бачили, показувала братам язик. 

— Сподіваюся, ви більше на мене не сердитися за ті дурні жарти? Філ?.. Пробач мені, — у грудях защемило від туги. — Я знаю що тобі було боляче, коли батько відмовив твоїй нареченій та змусив одружитися з Мариною. І можливо через це тобі важко прийняти мій вибір. Але я його кохаю… і у нас з ним скоро буде дитина, — замовкла, ніжно погладивши великий живіт. — Ти сам вже батько. Я… я сподіваюся…

Вона хотіла сказати «що сподівається що через рік часу він зміг у собі знайти сили пробачити її», але не змогла промовити це вголос.

— Батьку, якби ти тільки дізнався про мене зараз. Про свого онука чи онучку. Я мрію ще колись опинитися в палаці. На кілька годин. Щоб просто побачити вас. І хоч ви відмовилися від мене…

Хилитнувши головою, дівчина розридалася, опустивши обличчя у брудні долоні. Дитина боляче штовхнулася, нагадуючи про себе. Голосно схлипнувши, Валерія припинила плакати, погладивши рукою живіт.

— Пробач, маленький. Мама трошки розм'якла, — звідкілясь взялися сили. Гнів на себе на дракона, опалив серце.

Вона подивилася на свій живіт. У її дитини немає нікого, крім неї. Ні братів, ні батька поруч, ні імператорської гвардії. Лише вона. Втомлена, вагітна, налякана жінка.

Опустивши руку Валерія стиснула руків'я зламаного меча. Пальці побіліли від напруги.

— Я не дозволю йому скривдити тебе, — твердо сказала вона в тишу печери. — Чуєш? Я обіцяю.

Вона подарує своїй дитині щасливе дитинство. Таке ж сонячне і безпечне, яке було в неї. Вона зробить усе, щоб її маля сміялося, гралося і знало про драконів лише з казок.

І якщо для цього їй доведеться вбити чудовисько... Якщо доведеться встромити цей іржавий уламок заліза в живу плоть і вимазати руки по лікоть у гарячій крові — вона це зробить. Без вагань. У неї просто немає іншого виходу.

Вставши на ноги, дівчина пішла до лівого тунелю, знов начарувавши перед собою світло. 

Він був довгим, постійно повертаючи та розгалужуючись. У якийсь момент вона відчула ледь помітний вітерець. Це підняло їй настрій. Якщо рухатися за ним, вона знайде вихід.