Розділ 36

ВАЛЕРІЯ 

Дівчина тихо розсміялася, потершись об зарослу щетиною щоку коханого.

— Відчуваєш?

Станіслав кивнув, погладжуючи долонею великий живіт дружини. Дитина вже активно ворушилася. Залишилося небагато перед тим як вона мала з'явитися на світ. 

Цьогорічна зима м'яко торкнулася Долини, подарувавши багато теплих ясних днів. Пісня неї була весна, літо. Серпень мав принести омріяну радість. Попри те що не всі плани вдалося втілити, малі невдачі та розчарування, у маєтку царювали любов та підтримка. А з цим будь, що можна пережити. Теплиці приносили стабільний врожай, завдяки цьому вдалося трохи розширити штат прислуги у маєтку. Жителі Долини радо приймали нову господиню, втілюючи її думки у життя. 

І ось через майже рік після тієї осені вітер знов змінився. Попри літню спеку від гір повіяло морозом.

Валерія гуляла стежкою біля маєтку, підтримуючи руками важкий живіт. Вагітність добігала кінця, змушуючи її більше відпочивати та залишаючи менше сил на справи. Лікарка обіцяла, що пологи можуть розпочатися з дня на день. 

— Пані, може, повернемося? — стурбовано запитала молода служниця, що йшла поруч із кошиком у якому було свіже молоко та хліб. — Златан вже пече.

— Ще трохи, Лізо, — усміхнулася Валерія, підставляючи обличчя теплим променям. Вона почувала себе абсолютно щасливою. У неї був дім, коханий чоловік і маля, яке вже давно жило під серцем.

Раптом світ померк. Величезна тінь закрила світло Златана. Піднявся вітер. Кинувши кошик, Ліза заверещала, вказуючи на небо. Валерія підвела голову та заціпеніла — на неї падав червоний дракон. Вона навіть не встигла зробити крок. Великі лапи з гострими кігтями обхопили її, відриваючи від землі. Крик застряг у горлі. Земля, дім, звичне життя стрімко полетіли вниз, перетворюючись на розмиту пляму. Вітер гудів у вухах, змушуючи голову рватися від болю.

Політ тривав ніби вічність. Вони пролетіли над Долиною, аж до самих гір. У якийсь момент її свідомість згасла, подарувавши забуття. Але це тривало не довго.

Дівчина отямилася від холоду. Вона лежала на кам’яній підлозі величезної печери. Схопивши ротом повітря, Валерія спробувала підвестися на ліктях. Живіт відізвався тупим болем.

«Все добре, маленький. Все буде добре» — промовила вона до дитини. Сіла, відразу обійнявши руками живіт, перевіряючи, заспокоюючи себе і його. І  тільки після цього підняла голову. Дракон сидів біля виходу, перекриваючи єдиний шлях до порятунку. Він дивився на неї байдужим поглядом вертикальних зіниць, майже не кліпаючи. 

— Благаю... — голос зірвався на хрип. — Не чіпай мене. Візьми все, що хочеш. Золото, худобу... Але відпусти мене! У мене дитина... Ти ж не жорстока істота, якою тебе всі бачать. 

Дракон лише пирхнув, випустивши хмарку диму, показуючи цим, що його не зацікавили її слова. Він повільно розвернувся, розправив крила і, відштовхнувшись від карнизу, зник у безодні, залишивши її саму. 

Валерія сиділа так деякий час, чекаючи поки він повернеться. Але цього не ставало. Поступово тиша починала дзвеніти у вухах. Тут не відбувалося нічого. Від цього страх накочувався новими хвилями. Схлипнувши, дівчина змусила себе встати на коліна, потім тримаючись за стіну — на ноги. Майже відразу у неї закрутилася голова та до горла підступила нудота.

— Тихіше, маленький, тихіше, — шепотіла, гладячи живіт, де дитина несамовито штовхалася, відчуваючи паніку матері. — Вір мені, левенятко.

Схопивши ротом повітря, Валерія тримаючись за стіну пішла у бік виходу. Дійшовши до краю карниза, вона мимоволі сахнулася назад. Холодний вітер вдарив в обличчя, розтріпавши волосся. Земля була далеко внизу. Дівчина повільно провела поглядом по прямовисній стіні, шукаючи хоч якусь ознаку стежки. Але її не було. Це був глухий кут. Навіть якби вона не була вагітна у неї не вистачило сил та навичок злізти. 

Знесилена усвідомленням власної безпорадності, Валерія повернулася всередину печери та опустилася на великий камінь подалі від протягу. Це не було схоже на реальність. Можливо це лише якийсь страшний сон. Як той, що мучив її кілька днів після повернення з віддалених теплиць, коли вона відчула чийсь погляд. 

Валерія завмерла. Вона відчула, як крижаний холод блукає по її попереку. Це Він тоді дивився на неї з висоти гір. Сумніву майже не було.

Схлипнувши, дівчина обійняла себе за плечі, почавши розхитуватися. Їй хотілося вірити у те, що все буде добре. Бо після стількох перешкод вони мали зі Славою отримати своє «довго та щасливо». Вони змогли зламати золоту клітку палацу, одружитися, подарувати нову надію Долині. І після цього усе не могло ось так закінчитися! Не з нею. Не з їхньою дитиною, яка навіть жодного разу не бачила цей світ. І можливо вже не зможе побачити…

Вона не знала скільки так сиділа. Сльози вже встигли висохнути не один раз. Погляд бездумно блукав похмурими стінами, поки раптом не зачепився за темну щілину в глибині печери. Це був вузький, ледь помітний прохід, схований у тіні. Серце шалено вдарило в груди. Надія?! Дівчина схопилася на ноги, та завмерла злякано дивлячись на щілину. Вихід? Їй хотілося вірити у щось.

Зібравшись, Валерія рушила туди. Зробила крок у темряву, і майже відразу насварила себе за це.

«Дякую Богам» — на пальці досі залишився чарівний перстень. Начарувавши світло, дівчина побачила перед собою тунель. Стіни тиснули з усіх боків, стеля нависала над головою, змушуючи її з кожним кроком йти все повільніше. Тунель був схожим на справжній лабіринт. Коли це усвідомлення прийшло до неї, вона захотіла повернутися, але думка, що там її може чекати дракон, змусила йти далі.

Місцями прохід звужувався настільки, що Валерії доводилося йти боком, інстинктивно прикриваючи руками живіт, аби гострі виступи не зашкодили малечі. Кожен крок давався важко, ноги наливалися свинцем. Побачивши вдалині світло, дівчина, зраділа кинувшись туди. Аж раптом підлога під ногою обірвалася. Валерія скрикнула, втрачаючи рівновагу. Лиш дивом їй вдалося змусити тіло впасти назад.