35.2

ВАЛЕРІЯ 

Дні в Кам’яній Долині зливалися в один довгий, безкінечний потік турбот. Валерія майже не злазила з сідла: вона об’їжджала села, вела розмови зі старостами, особисто перевіряла кожну бочку із запасами на зиму.

Але що б Валерія не робила, для людей вона залишалася принцесою. Навіть у простій вовняній сукні вона тримала спину так рівно, наче на ній досі був одяг із найдорожчого шовку. Дівчина завжди говорила спокійно, ввічливо, проте з тією природною, вродженою владністю, яку неможливо імітувати.

Спочатку їй було важко, м’язи нили від утоми, але з часом тіло звикло до верхової їзди кам’янистими стежками та брудної роботи в теплицях. Вона могла цього не робити, але їй самій було цікаво доглядати за рослинами, спостерігати, як тендітні пагони пробиваються із землі. До того ж, праця допомагала тримати думки в купі.

Та коли вона залишалася сама, у тиші спальні, сльози все ж проривалися назовні. Туга за домом накочувалася важкими хвилями. Вона сумувала за дзвінким сміхом сестер, за довгими розмовами з Олексою. З моменту їхньої останньої зустрічі минуло майже два місяці. 

Але ніхто в долині не бачив її слабкості. Навіть Станіслав, хоч вона й пообіцяла ніколи йому не брехати. Їй просто не хотілося стирати ту теплу усмішку, що з’являлася на його губах, коли він дивився на неї. Ця усмішка розвіювала всі її турботи, і Валерія боялася: якщо він дізнається, як їй насправді важко, то більше не зможе так щиро всміхатися.

Тим часом чутки про опалу Станіслава пускали своє отруйне коріння. Міра мала рацію. Купці з сусідніх земель або відмовлялися їхати в Долину, боячись гніву імператора, або дерли за зерно потрійну ціну.

— Це грабіж, — тихо, з гіркотою в голосі сказав Станіслав, переглядаючи нові рахунки. — У нас були домовленості, а тепер...

Валерія стояла, спершись долонями на стіл, щоб приховати тремтіння рук. Дівчина злилася. Вони обидва знали, що вибору в них немає. Принаймні, цього разу. Але якщо ідея з теплицями спрацює, це значно скоротить їхні витрати. У будь-якому випадку, вона запам’ятає імена тих, хто вирішив нажитися на їхній біді.

Довгий час ідея з теплицями сприймалася місцевими як дурна примха. Люди перешіптувалися, скоса поглядаючи, як молода пані возиться з землею, привезеною з гір.

— Марна трата сил, — буркотіли чоловіки, спираючись на лопати. — Тут зроду нічого не росло, крім полину та сосни.

Валерія чула це. Вона ловила на собі їхні скептичні погляди, повні жалю до «міської дурепи». Але мовчала, вперто продовжуючи працювати. Сама висаджувала насіння, сама слідкувала за температурою всередині конструкцій, оббитих промасленою тканиною. Коли не вистачало знань, читала книжки, писала до інших земель.

А потім сталося маленьке диво. Коли вдарили перші, ще слабкі нічні заморозки, всередині теплиць пробилося життя. Спочатку це були боязкі зелені голки цибулі. Потім розгорнуло ніжне листя салату.

Для довгої зими цього було замало, щоб прогодувати всіх. Але коли Валерія принесла на кухню перший кошик свіжої зелені, Міра замовкла на півслові. Так скепсис змінився обережною надією.

Під кінець грудня зима нарешті прийшла в Долину. Вночі випав сніг, але земля була ще теплою, тож до обіду від білої ковдри майже не лишилося сліду.

Користуючись погожими днями, Станіслав із місцевими будував нові, більші теплиці. Чоловіка тішило, як змінилося ставлення людей до його дружини. Вона була неймовірною. Здавалося, у Долини тепер справді з’явився шанс.

Поки Станіслав розраховувався за поставку добрив, Валерія поїхала оглянути найвіддаленіші теплиці, зведені біля самого підніжжя гірської гряди.

Дівчина стояла біля дерев'яного каркаса, обговорюючи з працівниками, як краще укріпити дах на випадок снігопаду.

— …треба додати ще одну балку, інакше тканина не витримає, — сказала вона, вказуючи рукою вгору. Раптом шкіра на карку вкрилася сиротами. Дівчина замовкла, застигнувши.

Світ навколо наче змінився. Вітер стих. Птахи, що хвилину тому перегукувалися в соснах, замовкли в одну мить. Повітря стало густим, з присмаком заліза на язиці, як бувало перед грозою, хоча це був не її сезон.

Валерія повільно підняла голову і подивилася в бік високих піків. Вона відчула це фізично. Погляд. Хтось дивився на неї з висоти. Тиснув на плечі, проникав під шкіру, змушуючи серце завмирати в грудях.

Працівник поруч із нею нічого не помітив, продовжуючи возитися з інструментами.

Вона випросталася, змушуючи себе дихати рівно. Повільно втягнула носом прохолодне повітря, намагаючись вгамувати тремтіння. Дивне відчуття чужої присутності зникло так само раптово, як і з’явилося. 

— Пані? — гукнув її чоловік. — З вами все добре? Ви зблідли.

— Все гаразд, — спокійно відповіла Валерія, хоча кінчики пальців продовжували тремтіти. — Просто задумалася. Закінчуйте роботу. Нам час повертатися.

Вона сіла на коня, вирушивши нарешті додому.

* * *

ДРАКОН

Він дивився на неї, лежачи на широкому кам'яному виступі. Достатньо далеко, щоб ніхто не побачив, але так, щоб нічого не сховалося від його гострого зору. Спостерігав.

Довгі роки люди вважали цю землю мертвою, не розуміючи що насправді знаходиться у них під ногами. І ось раптом у Долині з'явилася та, що змусила місцеву дрібноту рухатися швидше. 

Він бачив, як люди будують дивні довгі споруди. Від них йшло тепло. Там усередині росло життя: зелене, соковите, воно виділялося на тлі сірої пустелі.

Його ніздрі роздулися, втягуючи розріджене повітря. Він відчував запах диму, прілого листя, страху тварин і поту людей. Але крізь цей сморід пробивався один особливий аромат — золото. Його не могли стримати навіть вкриті лісами схили. Тільки вона ступила на землю Долини, як її запах знайшов його глибоко у горах. 

Після того він спостерігав за нею місяцями. Бачив, як вона їздить верхи та роздає накази. Іноді до неї приєднувався чоловік. Від нього тхнуло кров'ю. Звужуючи очі, дракон, стиснув пазурами край скелі, швидко перетворюючи камінь на пил. Той чоловік народився тут, пізнаючи легенди з молоком матері. І від цього запах його зради був сильнішим. Йому хотілося спуститися з гір ще тоді. Вистачило б кілька секунд, щоб перекусити його м'яке, гниле тіло навпіл.