35.1

ВАЛЕРІЯ 

Поїхати на огляд Долини вони домовилися вже на наступний день. Увесь час до вечора Валерія намагалася тримати себе підкреслено весело. Поки чоловік був зайнятий у кабінеті, вона ходила будинком, оглядаючи його. Потім пішла у стійло, подивитися, як почуває після дороги її кобила. На початку дівчина думала, що там зможе дати волю сльозам. Помітивши біля стійла чоловіка з темним посмугованим сивиною волоссям, Валерія завмерла. 

Всередині все скрутилося у болісний вузол. Глибоко втягнувши ніздрями повітря, дівчина начепила на губи посмішку та зайшла у стійло. Конюх Яків відразу помітив її. Від ока дівчини не сховалося, як напружилося його тіло.

Валерія підійшла до своєї кобили, провівши долонею по міцній гнідій шиї. Перевела погляд на сідло, що висіло поруч. Думка вирушити на прогулянку наодинці була відкинута майже відразу. 

— Вам чимось допомогти, пані? — поставивши порожнє відро, Яків підняв голову, але дивився кудись поверх плеча дівчини.

— Ні. Я просто прийшла подивитися як моя Стріла. Бачу вона у хороших руках, — дівчина вирішила проігнорувати це. — З нею немає проблем? — округливши очі, спитала Рія.

— Ні, пані. Ваша Стріла дуже слухняна кобила. Я її почистив та нагодував кілька годин тому.

Дівчина провела долонею по темній гриві, зариваючись пальцями у м'яке чисте волосся. 

— Дякую. Не буду заважати, — посміхнувшись вона розвернулася та поспішно пішла геть. Повітря у стайні ніби загусло, поки вони спілкувалися. Але ворожості до себе вона не відчувала. 

Після цього дівчина сіла у вітальні та продовжила вишивати. Їй тут було незручно, але вона не збиралася ховатися. Нехай бачать. Нехай звикають. Та й їй так буде важче піддатися емоціям.

* * *

На наступний день Валерія все ж наполягла показати їй Долину. Яків швидко осідлав їхніх коней і Станіслав з Валерією вирушили з двору.

Територія Кам'яної Долини була доволі великою. Не поспішаючи вони заїхали в кожне з трьох сіл та поспілкувалися зі старостами. Прогулялися біля річки. Вода тут була темною з легким рудуватим відтінком. 

Чим далі вони від’їжджали від сіл, тим сумнішим ставав пейзаж.

Станіслав не збрехав. Земля тут була поганою. Це вона розуміла сама. Трава росла скупими жмутами, а дерева виглядали хворими.

— Давно так? — спитала Валерія, дивлячись на поле, де стирчали лише сухі стебла бур'яну.

— Погано? П'ятнадцять років тому різко все погіршилося, — неохоче відповів Станіслав. — Руда вбиває коріння. — він вказав на сосновий ліс, що підступав до підніжжя гір. — Бачиш сосни? Тільки вони тут і виживають. Але подивись на хвою.

Валерія примружилася. Голки на деревах були не смарагдовими, а якимись жовтуватими, місцями навіть іржаво-рудими. Дерева виглядали втомленими, покрученими.

— Останнього разу, коли я був тут, ліс виглядав живішим. — нахмурився Станіслав. 

— А шахти? — запитала вона. — Чому ви не видобуваєте мідь? 

— На це треба величезні гроші. Техніка, люди, укріплення. Та й в імперії повно мідних родовищ. Дешевше купувати зерно у сусідів, ніж будувати шахти. До того ж... — він кивнув на гострі піки гір, що нависали над долиною. — Там живуть дракони. Хоч вони не показуються вже століття, але шум і стукіт кайл можуть їх розізлити. Ніхто не хоче ризикувати. Особливо після того випадку з драконицею.

Валерія мовчала, обдумуючи його слова. Вона згадала розмову на кухні, що через неї купці не приїдуть, сусіди відвернуться. Якщо вони не зможуть прогодувати себе самі — зима буде страшною.

* * *

Увечері, коли на Долину впала темрява, Валерія сиділа в бібліотеці Станіслава. У порівнянні з палацовою бібліотекою книжок тут було мало. Вона шукала хоч щось, що може допомогти її новому дому. Проблем додавала мова, якою були написані книжки. Іноді доводилося читати кілька разів, щоб зрозуміти сенс речення. 

Наступні кілька днів дівчина провела за масивним столом у бібліотеці. Станіслав поки займався своїми справами. Бачилися вони іноді лише за вечерею.

Гортаючи пожовклі від часу сторінки, дівчина несподівано зачепилася поглядом за малюнок у трактаті про східні сади. Її ніби пронизала блискавка. Скочивши на ноги, дівчина кинулася до кабінету чоловіка. 

Станіслав сидів за столом, переглядаючи рахунки.

— Славо! — її очі горіли рішучістю. — У мене ідея. Ти казав, що земля отруєна міддю. Що коріння гине, торкаючись глибоких шарів ґрунту.

— Так, — кивнув він.

— А що, якщо ми відокремемо рослини від цієї землі? — вона тицьнула пальцем у книгу, яку захопила з собою. — Якщо зробити теплиці?

Посадивши її собі на коліна, чоловік схилився над малюнком у книзі. Дівчина продовжила:

— Ми можемо збудувати довгі каркаси, засклити їх, або використати промаслену тканину, якщо скло надто дороге. І головне — ми насиплемо туди чисту землю. Не місцеву. Рослини не торкатимуться отруєного ґрунту. У закритому приміщенні ми зможемо вирощувати овочі навіть пізньої осені, а розсаду — ранньою весною.

Станіслав слухав уважно, його брови спочатку здивовано піднялися, а потім зійшлися на переніссі в глибокій задумі.

— Теплиці... — пробурмотів він. — Це... це геніально просто. Чому я сам про це не подумав? Ми роками намагалися зорати це каміння, замість того щоб піднятися над ним.

Він подивився на дружину з новим захопленням.

— Але це буде важко, Ріє, — чесно сказав він. — Потрібно багато деревини, потрібно завезти тонни чистої землі возами. Я здається знаю де її можна взяти. Але не впевнений, що люди погодяться йти у гори.

— Ми щось вигадаємо, щоб заохотити їх. 

Станіслав обійняв її за талію і ніжно поцілував у скроню.

— Яка ж у мене розумна дружина, — прошепотів він їй у волосся. 

Дівчина зашарілася. 

* * *

На наступний ранок Станіслав зібрав селян та озвучив ідею з теплицями. Як він і думав, більшість відреагувала скептично. Але деякі радо підтримали ідею. Це вже було добре.